Батько покинув сім’ю заради іншої жінки, коли доньці було чотири роки.

Василь покинув сім’ю заради іншої жінки, коли Марічці було чотири роки. Пішов одразу після Нового року, стоячи на порозі, сказав дочці «прости» і зачинив за собою двері. Мати сприйняла це досить спокійно, навіть як якусь неминучу закономірність. У її родині жодна з жінок не мала довговічних стосунків. Але через кілька тижнів вона вночі випила весь димедрол з анальгіном, що були вдома, і тихо пішла у вічний сон.

Зранку Марічка довго і голосно будила маму. Потім ледве поснідала тим, що знайшла в холодильнику і знову повернулася, щоб розбудити маму. Втомившись, заснула, притулившись до неї.

Січневий день минає дуже швидко, і вже почало смеркати, коли дівчинка відкрила очі. Вона прокинулася від холоду, сильніше накрила себе ковдрою і щільніше притулилася до тіла матері, але від того стало ще холодніше. Тоді Марічка зрозуміла, що цей глибокий і нестерпний холод йде від матері. Розпечені сльози обпекли обличчя дівчинки.

У передпокої відчинилися вхідні двері. Марічка вихором кинулася туди — це приїхала Оксана, молодша сестра мами.

— Манюня, ти вдома. А де мама? Я дзвоню їй увесь день, чому вона не бере трубку? Я ж хвилююся!

Марічка схопила тітку за поділ пальта, різко потягнула за собою. Вона дивилася на Оксану великими заплаканими очима, показувала пальцем у бік спальні, щось несамовито кричала. Але звуків не було: рот відкривався широко, жахливо крилося обличчя, сльози і соплі текли потоком, але звуків не було.

Оксана не змогла народити дитину, тому чоловік пішов від неї, проживши разом п’ять років. Свою племінницю вона любила щиро і віддано, можна сказати, була їй другою мамою. Звісно, коли сталася трагедія, Оксана оформила всі опікунські документи, і Марічка залишилася з нею. Вона оточила дівчинку беззастережною увагою, але жодне лікування і реабілітація протягом трьох років так і не повернули племінниці голос.

Цієї зими морози прийшли на Водохреща, зі снігом, з справжнім, скрипучим снігом. Марічка з подружками цілий день каталися на санчатах у парку Шевченка, зліпили цілу родину сніговиків, валялися в кучугурах і робили «ангелів».

— Ну все, час додому. На тобі вже весь одяг колом стоїть від снігу, а рукавички в крижинки перетворилися. Поїхали. Ще в «Обжорку» за молоком і макаронами заїдемо, — зібралася Оксана.

Люди входили і виходили, двері відчинялися і зачинялися, а рудий кіт спокійно сидів з правого боку від входу в магазин. Сидів із розумним виглядом, прикривши очі, ніби йому нічого не треба, він тут просто дихає повітрям, лише передніми лапами перебираючи від холоду. Марічка підійшла до нього впритул і присіла навпочіпки. Показала Оксані, щоб вона йшла сама в магазин.

— Гаразд, я швиденько все куплю, а ти звідси ні кроку!

Дівчинка повільно погладила кота, той підвівся, вигнув спину від задоволення і замурчав. Марічка обійняла рудого за шию і притиснула його голову до своєї щоки. І раптом гарячі сльози потекли по щоках, а кіт став їх злизувати, чхав і злизував.

— Фу, ти що таке робиш? Він же вуличний, брудний.

Оксана схопила Марічку за руку і потягла до машини. Дівчинка впиралася і намагалася вирватися, але Оксана силоміць запхала її на заднє сидіння і сіла за кермо.

Кот також підійшов до машини, він дивився на Марічку і м’яукав.

— Так не можна, він вже мій, а я його кидаю, — шепотіла Марічка, розмазуючи сльози по склу.

— Це ти говориш? Повтори, повтори ще раз, — захлинаючись від голосу, просила Оксана.

— Ми не можемо його кинути. Він помре без мене! – закричала племінниця прямо їй в обличчя.

Жінка вискочила з машини, схопила кота в оберемок і сіла до Марічки на заднє сидіння. Рудий від страху вчепився кігтями у її пальто. Побачивши дівчинку, перескочив до неї на коліна, ліг і завмер.

— Хочеш цього кота, будь ласка. Так би і сказала відразу, я б давно його тобі знайшла, — щасливо усміхалася Оксана.