Бажала вчинити правильно

— Соломіє Іванівно, я вам останній раз кажу! Або прибираєте свій непотреб зі сходової клітки, або я сама все винесу на смітник! — гукнула Зоряна Василівна, розмахуєючи руками перед дверима сусідки. — Що це за безлад? Дитячий візок іржавий, старі скрині, а тепер ще й велосипед підтягли!

— Зорю, та заспокойся! — відповіла Соломія Іванівна, визираючи з-за дверей. — Візок онучці потрібен, вона ж на дачу збирається. А велосипед — Олежчин, він спортом займається!

— Який Олежко? Твоєму онукові вже тридцять років! Коли востаннє він на цьому велосипеді їздив?

— А тобі що за діло? Ми нікого не чіпаємо!

— Як не чіпаєте? Я вчора об нього спіткнулася, ледь не впала! Нога й досить болить!

Соломія Іванівна зітхнула і замкнула двері. Вона знала — Зоряна так просто не відчепиться. Сусідка була з тих людей, що вважають своїм обов’язком стежити за порядком у всьому будинку, нав’язувати іншим, як треба жити, і влазити у чужі справи.

А почалося все півроку тому, коли Соломія Іванівна переїхала до доньки у місто. Квартира дісталася їй після смерті свекрухи — невелика, але затишна. Донька Марічка наполягала, щоб мама продала свій будиночок у селі та перебралася ближче.

— Мамо, ну скільки можна там сидіти самій? — умовляла вона. — Магазин далеко, лікарня далеко, а якщо щось станеться? Тут і лікарі поруч, і я частіше навідуватимусь.

Соломія Іванівна довго не погоджувалась. Дім був її гніздечком, де вона прожила з чоловіком майже сорок років. Кожен куточок немов дихав спогадами. Але здоров’я почало зраджувати, і вона здалася.

Переїзд виявився клопітким. Скільки ж речей назбиралося за роки! Соломія Іванівна не могла змусити себе викинути те, що ще могло стати в пригоді. Дитячий візок, у якому возила всіх онуків, книжкові шафи, які чоловік власноруч змайстрував, старі фото в рамках.

— Мамо, ну куди ти це все везеш? — обурювалася Марічка. — У тебе ж квартирка маленька!

— Знайду де поставити, — уперто відповідала Соломія. — Це ж пам’ять!

І справді, дещо довелося залишити на сходах. На час, звісно. Вона постійно збиралася розібрати — одне віддати, інше викинути, але руки не доходили.

Зоряна Василівна відразу почала виявляти незадоволення. Спочатку натяками, потім прямо.

— Соломіє Іванівно, а довго у вас тут музей стоятиме? — питала вона, показуючи на візок.

— Та я скоро приберу, — відповідала Соломія, — просто часу не вистачає.

— Час у всіх однаковий, — сухо казала Зоряна.

Соломія зневаджала конфлікти. Вона завжди намагалася жити мирно, не сваритися із сусідами. У селі всі знали одне одного, допомагали, заходили у гості. Тут було інакше. Люди жили, немов за кам’яними стінами — віталися на сходах, і не більше.

— Слухай, Зорю, — вирішила вона домовитися, — може, не будемо сваритися? Я справді скоро все приберу. Просто донька обіцяла допомогти, а у неї зараз на роботі аврал.

— Скільки можна чекати? — не здавалася Зоряна. — Півроку вже минуло!

— Не півроку, а чотири місяці, — поправила Соломія.

— ТаА над сходами, де колись стояли старі речі, тепер цвіли барвисті квіти, а три сусідки сміялися, немов дівчатка, знайшовши найголовніше — теплі серця під суворими масками.