Більше не терпіти: що змінилося в їхніх стосунках?

Валя більше не збиралась це терпіти. Вона не розуміла, чому Дмитро став так до неї ставитися — розлюбив? Сьогодні він знову повернувся пізно вночі і ліг спати у вітальні. Вранці, коли вийшов на сніданок, Валя сіла перед ним.

— Дімо, ти можеш мені сказати, що відбувається?

— Що тобі не так?

Він пив каву і намагався не дивитися на неї.

— Відтоді, як народились хлопчики, ти дуже змінився.

— Я не помітив.

— Дмитре, ми два роки живемо як сусіди, ти це помітив?

— Послухай, а що ти хотіла? У домі постійно розкидані іграшки, пахне якимись молочними кашами, діти кричать… Ти думаєш, це комусь сподобається?

— Дмитре, але це ж твої діти!

Він підскочив і нервово почав ходити по кухні.

— Усі нормальні жінки народжують одну нормальну дитину. Щоб вона тихенько гралася в куточку, щоб не заважала. А ти одразу двох! Мені мама казала, а я не послухав — такі, як ти, лише плідяться!

— Такі, як я? Це які, Дмитре?

— Такі, без мети в житті.

— Але ж це ти примусив мене кинути інститут, бо хотів, щоб я всю себе присвятила сім’ї!

Валя сіла. Помовчавши, вона додала:

— Я думаю, нам треба розлучитися.

Він подумав і сказав:

— Я тільки за. Тільки, чур, на аліменти не подавати. Я сам тобі даватиму гроші.

Чоловік розвернувся і вийшов із кухні. Їй би заплакати, але тут із дитячої пролунав шум. Близнюки прокинулися і вимагали її уваги.

***

Через тиждень вона зібрала речі, взяла близнюків і пішла. У неї була велика кімната в комуналці, яка дісталася їй від бабусі. Жильці були нові, тому Валя вирішила зі всіма познайомитися.

З одного боку жив понурий, хоч і не старий ще, чоловік, а з іншого яскрава дама років шістдесяти. Першою ділом вона постукала до чоловіка:

— Добрий день! Я ваша нова сусідка, хотіла б познайомитися, купила торт, приходьте на кухню пити чай.

Валя старанно усміхалася. Чоловік поглянув на неї, потім буркнув:

— Не їм солодкого, — і закрив перед її носом двері.

Валя знизала плечима і попрямувала до Зінаїди Григорівни. Та погодилася підтримати компанію, але лише для того, щоб виголосити промову.

— Значить так, я люблю відпочивати вдень, бо вечорами дивлюся серіали, сподіваюся, що ваші діти не будуть мене турбувати своїми криками. І будьте ласкаві не дозволяти їм бігати по коридору, хай нічого не чіпають, не бруднять і не ламають!

Вона довго говорила, а Валя з сумом думала, що життя тут її очікує несолодке.

***

Вона віддала хлопчиків в дитячий садок, а сама влаштувалася туди ж нянею. Було дуже зручно, вона працювала саме до того моменту, коли Андрія та Юрчика потрібно було забирати додому. Платили копійки, але ж Дмитро обіцяв допомагати.

Перші три місяці, поки тривав їх розлучення, Дмитро і справді підкидав їм гроші. Але ось після розлучення минуло вже стільки ж, але грошей від нього більше не було. Валя вже два місяці не могла заплатити за комуналку.

Відносини із Зінаїдою Григорівною псувалися з кожним днем. Одного з вечорів, коли Валя годувала на кухні хлопчиків, туди увійшла сусідка в атласному халаті.

— Мила, я сподіваюся, ви вирішили своє фінансове питання? Не хотілося б через вас залишитися без електрики або газу.

Валя зітхнула:

— Ні, поки не вирішила. Завтра поїду до колишнього чоловіка, щось він забув про дітей зовсім.

Зінаїда Григорівна підійшла до столу.

— Ви все годуєте їх макаронами… ви знаєте, що ви погана мати?

— Я хороша мати! А вам би порадила не сунути свій ніс, куди не потрібно, а то ж можна і по носі отримати!

Тут таке почалося! Зінаїда Григорівна кричала так, що хоч вуха затулюй. На крик зі своєї кімнати вийшов Іван, сусід Валі з іншого боку. Деякий час слухав, як Зінаїда Григорівна проклинає Валю, хлопчиків і взагалі все, що бачить навколо, потім розвернувся і зник у кімнаті. Повернувся за хвилину. Кинув на стіл перед Зінаїдою Григорівною гроші і сказав:

— Замовкни. Ось тобі на комуналку.

Жінка замовкла, але коли Іван зник, прошипіла Валі:

— Пошкодуєш ти про це!

Валя пропустила ці слова повз вуха. Потім виявилося, дуже даремно. Наступного дня вона поїхала до Дмитра. Той її вислухав і сказав:

— У мене зараз важкий період, я не можу тобі нічого платити.

— Дмитре, ти знущаєшся? Мені чимось потрібно годувати дітей.

— Так годуй, я ж не забороняю.

— Я подам на аліменти.

— Звичайно, подавай, офіційна зарплата у мене така, що отримуватимеш ти сльози. І постарайся більше не турбувати мене!

Валя йшла додому і плакала. До зарплати ще тиждень, а грошей майже немає. Але вдома її чекав ще один сюрприз — дільничний. Зінаїда Григорівна накатала на неї заяву. Там було написано, що Валя загрожує її життю, а її діти голодні і без нагляду.

Цілу годину дільничний проводив з нею бесіду, а на прощання сказав:

— Я повинен повідомити в опіку.

— Послухайте, про що повідомити? Я ж не робила нічого поганого.

— Такий порядок. Сигнал є, його потрібно опрацювати.

Ввечері Зінаїда Григорівна знову прийшла до неї на кухню.

— Значить так, мила, якщо ваші діти ще раз побеспокоять мене вдень, я змушена буду звернутися прямо в опіку!

— Що ж ви робите? Вони ж діти! Вони не можуть сидіти весь день на одному місці!

— Мила, якби ви їх годували нормально, то їм би хотілося спати, а не бігати!

Вона вийшла з кухні, а хлопчики злякано дивилися на матір.

— Їжте, мої хороші. Тітка жартує, вона насправді добра.

Вона відвернулася до плити, щоб витерти сльози і навіть не помітила, що на кухню прийшов Іван. У нього в руках був величезний пакет. Він підійшов до її холодильника, мовчки відкрив і став загружати в нього продукти.

— Ваню, пробачте, ви переплутали холодильник.

Він навіть не повернувся. Загрузив холодильник продуктами і так само мовчки вийшов з кухні. Валя не знала, що і сказати.

Після зарплати вона постукала до сусіда. Він відкрив одразу, як звичайно похмурий і мовчазний.

— Ваню, я вам гроші повинна за продукти. Ось дві тисячі, я потім ще принесу, тільки ви скажіть, скільки.

— Йди, не треба нічого.

І він знову закрив двері перед її носом. Валя не встигла нічого зробити, тому що з кухні донеслись візги Зінаїди Григорівни. Вона кинулася туди — хлопчики стояли, а Зінаїда Григорівна кричала, вказуючи на калюжу чаю біля столу:

— Бомжі! Безпритульники! Хто виросте з вас із таким вихованням?!

Валя відправила дітей у кімнату, витерла підлогу і повернулася до себе. Вона не розуміла, як далі жити. Хлопчики сиділи на ліжку. Валя присіла поруч.

— Ну, що ви засмутились? Треба трохи потерпіти, я обов’язково щось придумаю і ми виїдемо звідси.

Хлопчики притулилися до неї з двох боків, обхопили ручками.

А наступного дня ввечері в двері подзвонили. Іван був у другу зміну, Валя відчинила двері — на порозі стояли дві незнайомі жінки, дільничний і ще якийсь чоловік.

— Добрий день, ви до мене?

Одна з жінок строго на неї подивилася:

— Валентина Сергіївна Жесткова?

— Так.

— Ми з опіки.

— З опіки? Вибачте, навіщо?

— Дозвольте, ми зайдемо.

Жінки пройшлись по кімнаті, заглянули в холодильник, відкинули ковдру на ліжку.

— Збирайте дітей.

— Що? Ви з глузду з’їхали! Я нікому не віддам своїх дітей!

Андрій і Юра обхопили її з двох боків і вже плакали. Вони не розуміли, що відбувається. Одна з жінок зробила знак дільничному — той підійшов і почав відривати від неї хлопчиків.

— Мама! Мамочко! Не віддавай нас!

Валя боролася, як могла. Вона тримала дітей, але другий чоловік заломив їй руки.

— Мамочко!!!!

Вона бачила крізь туман, як хлопчики брикаються, б’ються в істериці, їхні очі були повні жаху. Вона знову рвалася, їй вдалося вирватися від чоловіка, але перед нею став дільничний. Він вже передав Юру жінкам, і ті вдвох швидко виносили хлопчиків сходами. Діти кричали так, що кров стыла. Дільничний тримав її доти, поки крики дітей не стихли, а від під’їзду не від’їхала машина. Дільничний розтиснув руки, і Валя рухнула на підлогу. Вона вила, як поранений звір. Через п’ять хвилин у кімнаті не залишилося нікого, крім неї.

Валя піднялася, оглянулася. На очі потрапив великий топор. Був у бабусі, коли ще тут було пічне опалення, потім чомусь його ніхто не викинув. Валя встала, взяла топор. Зважила на руці, трохи усміхнулася, правда, усмішка була більше схожа на оскал. Вона вийшла з кімнати і направилася до дверей Зінаїди Григорівни.

Коли двері були зламані, а візжача Зінаїда забилася під ліжко, хтось схопив Валю і викрутив топор з рук.

— Дурепо! Що ти робиш? Кому гірше робиш?

Це був Іван. Валя видихнула:

— Мені тепер все одно… мені без різниці взагалі…

Іван витягнув її до себе, уклав на диван, дав якусь таблетку. Валя покірно випила. Вона знала, що тільки-но Іван відвернеться, вона втече. Вона знала, куди побіжить – до мосту. Але голова раптом стала важкою, очі ніяк не хотіли відкриватися. Валя заснула — Іван не пожалів снодійного. Він вийшов із кімнати і направився до Зінаїди Григорівни. Та сиділа розтріпана за столом і пила валеріанку.

— Задоволена?

— Ох, Ваню… Я ж не думала, що так усе… Я думала, налякають, вона й з’їде…

— З’їде? Ось що, завтра, щоб усі свої заяви сходила забрала. І молись Бога, щоб усе обійшлося, а то ж я можу і не простежити за Валею. Тоді каюк тобі.

Зінаїда Григорівна дрібно закивала головою.

Цілий місяць Валя збирала довідки, характеристики, здавала якісь аналізи на алкоголь. Вона навіть не думала, що буде це все робить – опустила руки, вирішивши, що все марно, нічого не допоможе. Але Іван, все такий же понурий, угрюмий, не давав їй залишатися однією ні на хвилину і весь час підштовхував її. Коли стало зрозуміло, що дітей, можливо, повернуть, Валя ніби прокинулася.

— Ваню… Це ж усе завдяки тобі…

І тут він вперше усміхнувся. Сумно так.

— У мене теж були діти… Але я не зміг їм допомогти, їх більше немає п’ять років. А твоїм можна допомогти…

У ніч перед тим, як комісія мала прийняти рішення, Валя ночувала на дивані в кімнаті Івана, як звичайно останнім часом, але не могла заснути. Іван, здається, теж.

— Ваню… не спиш? Розкажи, що сталося з твоїми… дітьми.

Іван помовчав, а тоді почав говорити монотонним, безвиразним голосом.

— Була у мене сім’я… Жінка, двоє хлопчиків. А я не цінував, думав, є вони і гаразд. Після зарплати піддавав з чоловіками, вдома покрикував, бувало. А потім раптом раз, і жінка пішла разом із дітьми. У приватний будинок, що від предків їй залишився. Я місяць чекав, гордеця з себе строїв, потім раптом зрозумів: не можу без них. Поїхав до них, хотів усе сказати, але… не встигнув. Приїхав, а будинок тієї ночі згорів. Разом із мешканцями. Проводка замкнула.

Він замовк. Потім продовжив:

— Я пити почав, бився часто. Покалічив трохи одних, посадили мене на три роки. Вийшов, квартиру продав, щоб компенсувати ушкодження цим, в цю кімнату повернувся. На завод мене назад взяли.

Валя встала і підсіла до Івана, взяла його за руку, але він зітхнув і руку витяг.

— Спи давай. Завтра на комісії, щоб як огірочок була!

***

— Жесткова!

— Так, це я.

— Ось документи, слідкуйте краще за своїм життям, щоб такого більше не повторювалося.

Валя тупо дивилась на папери. Жінка, яка їх винесла, раптом усміхнулася:

— Що стоїте? Їдьте забираєте своїх…

У Валі підкосились ноги. Іван підтримаював її за руку, коли вони стояли в якійсь кімнаті очікування.

— Мамочко! Мамочко!

Юра та Андрійко повисли на ній. Вони всі плакали, навіть Іван відвернувся і змахнув якусь порошинку з очей.

— Ну, все, досить ридати, додому поїхали.

***

Життя поступово налагоджувалося. Зінаїда Григорівна не виходила з своєї кімнати. Валя з допомогою Івана отримала роботу техніком на тому ж заводі, і тепер могла не рахувати, чи вистачить їй на хліб… Звісно, отримувала вона не мільйони, але, якщо по-розумному, то на все вистачало. Одне її турбувало — Ваня став зовсім угрюмішим. А одного разу вона випадково упустила його куртку з вішалки, із кишені випав телефон і засвітився. А на екрані вона — Валя. Вона усміхнулася, взяла телефон і, подумавши, пішла до нього в кімнату. Ваня лежав на дивані і дивився в стелю. Він ніби злякався, побачивши її. А Валя присіла поряд:

— Знаєш, Іване, я завжди боялася сказати щось зайве. І дуже багато чого не встигла сказати тим людям, які були поруч. Хтось пішов, комусь ці слова вже не потрібні. Найстрашніше — жалкувати про те, що ти повинен був сказати, і не встиг…

— Про що ти?

— Просто, якщо ти не можеш, можливо, я спробую. Мені страшно, що ти будеш сміятися з мене, але я спробую. Ваню… одружися на мені, а?

Ваня довго на неї дивився. Потім взяв її обличчя в руки і сказав:

— Я не вмію красиві слова говорити. Просто знай, що я все для вас з хлопчиками зроблю…