Богдан найняв авто, щоб привезти дружину з лікарні, і разом із сусідом занесли її в дім. «Все буде добре, – втішав він її, – просто живи. Хоч сиди та поговори зі мною. Просто живи. А я все зроблю. Тільки не залишай мене, моя рідненька…!»

Богдан, коли виписали дружину з лікарні, підняв старенький «ВАЗ» і разом із сусідом заніс її до хати.
«Все буде гаразд, втішав він, ти тільки живи, сидіши й балакатимеш зі мною. Я все підпишу, а ти не залишай мене, моя голубко!»

Надія, у свої 35ти, думала, що жіночого щастя вже не спізниш, проте доля мала інші плани. Вони зустрілися, коли обом майже сорок. Богдан вже три роки вдів, а Надія ніколи не була в шлюбі, хоча в молодості мала хлопця чорнобривого Олега, який обіцяв одружитися, а виявився одружений у великому місті. Олегова, коли дізналася про це, сама прийшла до Надії просити не розбивати чужу родину. Молоденька, незріла, злякалася, але дитину все ж залишила.

Так і сталося: Надія народила Євгена, і син став її єдиною радістю. Євген виріс добре вихованим, навчився в школі, а потім вступив до економічного університету в Києві. Богдан кілька разів навідувався до Надії, пропонуючи шлюб, а жінка вагалась, хоча Богдан їй сподобався. Одного вечора Євген, трохи соромлячись, сказав мамі: «Мамо, я вже не хочу жити в цьому будинку. Дядько Богдан надійний чоловік, головне, щоб ти була щаслива».

Вони одружилися, організували скромне свято, Надія працювала в сільській бібліотеці, а Богдан агрономом. Разом вели господарство, підгодняли худобу, обробляли город, любили й поважали одне одного, хоча Бог не подарував їм спільних дітей. Сини одружилися, зявилися внуки, а на свята їхній дім наповнювався гостями, домашнім молоком, сметаною, свинячим та курячим мясом, і, звичайно, яйцями, які розкочувалися по столу.

У вечірні години, коли літнє подружжя залігало спати, кожен у думках шепотів: «Хоч би залишити цей світ першим і ніколи не відчувати самотності».

Роки йшли, і одного ранку Надія, варя борщ, впала. Богдан, пригадавши сусідів, викликав швидку допомогу. Лікарі діагностували інсульт: усі функції залишились, крім ходи. Євген з дружиною Оленкою навідалися, принесли гроші на ліки і поїхали.

Богдан з Надією, не втрачаючи гумору, продовжували щоденну рутину: чистити картоплю, перебирати квасолю, випікати хліб. У зимову пору планували, як впоратись без дров, жартуючи, що, можливо, діти заберуть їхньою зимовкою до себе.

У вихідні приїхав Євген з Оленкою. Олена, оглянувши кімнату, оголосила: «Вам, голубки, доведеться розлучитись. Ми заберемо маму наступного тижня і підготуємо кімнату». Богдан, злегка розчарований, прошепотів: «А я? Ми ж ніколи не розлучалися». Олена відповіла: «Тоді нехай син забере вас обох, бо разом вас ніхто не візьме».

Сини повернулися додому, а Богдан та Надія гірко зітхали, мріючи про сон, в якому не прокидатим, щоб не бачити цих турбот.

Наступними вихідними прийшли обидва сини, допомагали збирати речі. Богдан сидів біля ліжка Надії, згадуючи молоді роки, і заплакав. Він притулився до хворої, прошепотів:
«Пробач, Надю, що так сталося. Можливо, ми не досить доглянули дітей. Пробач, люблю тебе».

Надія хотіла доторкнутись до його щоки, та сил вже не залишилось. Богдан сховав сльози рукавом, сів у автівку і, мовчки, їхав. Син з Оленою та сусід захопили Надію, загорнули в теплу ковдру і, ніби у казці, вивели її з хати. Жінка лише посміхнулась, розуміючи символічність моменту, і вже не боролась її час добіг кінця.

Через тиждень, під осіннім сонцем, у день Покрови їхня мрія здійснилася: Надія і Богдан зустрілися в іншому світі, де немає болю, лише спокій і вічна весна.