Чарівний щеняний друг

**Щенок**

Шура з мамою жили удвох. Батько у хлопчика був, але нікому не потрібний. Поки що Шура не цікавився, чому його немає. У школі діти хваляться батьками, а в садочку важливіше, хто яку іграшку приніс, а не чи є в когось тато.

Надія вирішила краще не розповідати синові, що колись без пам’яті закохалася в його батька. А коли повідомила тому про вагітність, він здивовано розвів руками: «Я ж одружений!». Сказав, що з дружиною проблеми, але розлучатися не може — її батько його начальник. Якщо щось піде не так, він залишиться без штанів, а Надії такий чоловік не потрібен. Запропонував «вирішити питання», поки не пізно, бо аліментів вона не побачить. А якщо надумає боротися — буде ще гірше…

Вона не нав’язувалася, зникла з його життя й виховувала Шуру сама. Хлопчик виріс добрим, і цього їй було досить.

Надія працювала вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Шура ходив у садочок. Нікого більше їм і не треба було.

Після Нового року у школі з’явився новий вчитель фізкультури — високий, підтягнутий, усміхнений. Всі самотні жінки з педколективу (а їх була більшість) одразу почали його обха́жувати. Тільки Надія не дивилася в його бік і не сміялася з його жартів. Можливо, тому він і звернув на неї увагу.

Одного разу, коли вона вийшла зі школи, біля неї зупинився позашляховик. З авто вийшов фізрук і відкрив Надії двері.

— Прошу, — усміхнувся він.

— Мені недалеко, — зніяковіло відповіла Надія.

— Сідайте. На машині завжди комфортніше, навіть якщо й пішки близько, — розсудливо сказав він.

Надія пом’ялася, але сіла. Фізрук закрив двері й за кермо.

— Яку адресу?

— Я… не знаю. Тільки номер садочка, — зніяковіло додала вона.

— Якого садочка?

— Того, куди ходить мій син, — пояснила Надія.

— У тебе є син? — фізрук несподівано перейшов на «ти».

— Шура. Йому п’ять, — вона схопилася за ручку двері. — Краще я пішки…

— Постривай. Підвезу, — він повернув ключ у замку запалювання.

Надія закрила двері. Нічого страшного — хай підвезе до садка. Все одно між ними нічого не буде. Навіщо чоловікові жінка з дитиною, коли навколо стільки вільних?

— Якщо ви не поспішаєте… — зітхнула вона.

— Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Ні дружини, ні дітей, — одразу розкрив карти фізрук, щоб Надія не мала зайвих питань.

— Чому так? Жахливий характер? Чи якась образа злякала? — підколола Надія.

— Ого, яка гостра на язик! А зовні тихенька… Усе було: і кохання, і розчарування. Та діло до весілля не дійшло. А характер… У всіх він неідеальний, поважна Надіє Миколаївно. У тебе теж зовнішність обманлива.

— Шкодуєте, що підвезли? Ой, поверніть у цей двір! — попросила вона.

Авто зупинилося біля садочка.

— Я зачекаю, — сказав фізрук, коли Надія вийшла.

Вона зупинилася.

— Не треба. Ми живемо близько. Не хочу, щоб син потім питав. Ви ж розумієте, Олексію Олеговичу? — Надія подивилася на нього суворо, ніби на нерозумного першокласника. — Не чекайте.

Вона закрила двері й пішла до садочка.

Олексій Олегович Коваль сидів у машині, обдумуючи. Потім завів мотор і поїхав. Коли через десять хвилин Надія вийшла з сином, вона зітхнула — і з полегшенням, і з розчаруванням. Все зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. Ну і добре. «Нам теж він не потрібен», — подумала вона.

Але наступного дня Олексій знову чекав біля школи.

— Знаю, ти подумала, що я злякався, почувши про сина. А ось і ні! Сідай. До садочка? — спокійно запитав він.

Надія усміхнулася й кивнула. Коли вона підвела до авто Шуру, той серйозно подивився на Олексія — так само, як вона вчора, — а потім на маму.

— Це мій колега, Олексій Олегович. Працює у нас у школі. Ну що, стоїш? Сідай, — нарочито весело сказала Надія, щоб приховати ніяковість.

Шура не пританцьовував від радості. Він мовчки заліз на заднє сидіння й дивився у вікно.

— Куди їдемо? — обернувся до нього Олексій.

— Кудись недалеко. Без крісла можуть оштрафувати, — відповіла за сина Надія.

— Тоді поїдемо у розважальний центр. Для прогулянок ще холодно. Шура, згода? — голосно запитав Олексій.

Хлопчик мовчав, ніби за вікном було найцікавіше у світі. Олексій усміхнувся й тронувся з місця.

У школі всі знаШура обійняв щенка, а Надія подивилася на них і зрозуміла, що справжнє щастя — це коли близькі люди поруч, а не десь на горизонті.