Чесна угода

Справедлива угода

Марія відходила повільно та болісно. Виснажений безкінечними хіміями організм більше не боровся з хворобою. Та й сама Марія мріяла скоріше звільнитися від мук, які переслідували її останні місяці. Від знеболюючих вона перебувала у напівсні, інколи виринаючи, наче з води, і знову поринаючи в рятівну дрімоту, що обгортала розум.

Яринка приходила зі школи, заходила у кімнату, наповнену специфічним запахом тяжкохворої людини, довго дивилася на матір. Та зовсім не нагадувала колишню, усміхнену та жартівливу маму. Вона лежала із заплющеними очима, і Яринка напружено стежила за рухом грудей під ковдрою – чи дихає.

Мам. Мамо-о, ти мене чуєш? – кликала Яринка.

Повіки Марії здригалися, але підняти їх не було сил. Приходила бабуся і виводила Яринку з кімнати.

Ходімо, серденько, нагодую, потім уроки робитимемо. Нехай мама поспить.

Бабусю, вона й так усі часи спи́ть. Коли вона, нарешті, одужає? Хочу, щоб усе було, як раніше.

Ох, дитинко, я б теж цього дуже хотіла. Сон – це перше ліки для одужання. Бабуся ставила перед Яринкою миску наваристого борщу й сідала навпроти, стримуючи сльози.

“Яка ж несправедливість, що я живу, а дочка молода помирає. І нічого вдіяти не можна. Скільки молилася, у церкву ходила… І чим я прогнівила Бога? Що не так зробила?” – думала вона, зітхаючи.

Марія померла над ранком. Ганна о третій встала в туалет, заглянула в кімнату. Донька лежала нерухомо, але була жива. Ганна знала це точно. Потім вона лягла і довго ворочалася. А коли заснула, їй приснилася маленька Маринка. Вона сміялася, махала ручкою й бігла, час від часу озираючись. “Постій, куди ти? Повернись!” – кричала вві сні Ганна й прокинулася.

Вона одразу ж пішла до кімнати доньки. Та лежала спокійна й чужа. Ганна примкнула двері. На кухні нагріла чайник, розігріла сирники для Яринки й тільки потім розбудила.

Ярина поснідала. Наділа шкільну форму й пішла до мами. Перед школою вона завжди заходила попрощатися.

Не йди, нехай поспить, – звернулася до неї Ганна. – Ось, краще поклади яблуко в рюкзак. – Вона простягнула Яринці червонобоке яблуко.

Вони йшли до школи, і Ганна неуважно слухала Яринку.

Ти чого сьогодні така? – запитала Яринка.

Погано спала, не виспалася, – пояснила свою неуважність бабуся.

Повернувшись додому, вона одразу ж викликала швидку.

Коли померла? Чого так пізно подзвонили? – допитувалася сувора лікарка.

Онуку до школи провожала. Не треба, щоб вона це бачила…

Потім Ганна чекала перевізників. Слава Богу, не довго. Встигли вивезти Марію до повернення Яринки. Дорогою до школи все думала, як сказати, що мами більше нема, але нічого не придумала. А вдома засумувала й не стежила, і Яринка увірвалася в кімнату матері.

А де мама? – Яринка повернулася до бабусі.

Ганна втомилася від питань, від клопотів, сказала те, що перше спало на думку:

У лікарню забрали. – І відвела погляд.

Мабуть, дівчинка здогадалася про щось чи образилася, що бабуся не попередила її. Відмовилася їсти, забилася в кут дивана й відвернулася до вікна. Сили заспокоювати дівчинку не було. Її саму хто б заспокоїв. Ганна замкнулася у ванній, увімкнула воду й подзвонила Оле́гові, колишньому чоловікові Марії. Вона ще вранці знайшла його номер у телефоні доньки.

Що тобі? – роздратовано, без вітання відповів Олег, думаючи, що дзвонить Марія.

Це Ганна Семенівна, мати Марії. Вона померла сьогодні вранці. Ти не міг би Яринку до себе взяти на деньОлег змовк, почувши ці слова, а потім тихо промовив: “Приїду за годину”.