Чоловік повернувся додому і з порогу, не знявши ні взуття, ні верхнього одягу, заявив: “Нам треба серйозно поговорити

Михайло повернувся додому і прямо з порогу, не знявши ні взуття, ні верхнього одягу, вигукнув:
– Оксано! Нам треба серйозно поговорити…

І тут же, на одному диханні, широко розкривши і без того великі очі, не витримавши навіть мінімальної паузи:
– Я закохався!
«Отакої, — подумала Оксана, — Ось і до нас у сім’ю криза середнього віку завітала. Ну, здрастуй, здрастуй…», але нічого не сказавши, дуже уважно подивилася на чоловіка, чого не робила вже років з п’ять чи шість (або вже вісім?)

Кажуть, що перед смертю пробігає все життя перед очима, от у Оксани почала промайовувати вся їх спільна історія з чоловіком. Познайомилися вони банально — через інтернет. Оксана відняла собі три роки, а майбутній чоловік додав три сантиметри зросту і таким нехитрим чином, хоч і з труднощами, але вони все ж змогли вписатися в задані один одним критерії пошуку та знайтися.
Оксана вже й не пам’ятала, хто кому першим написав, але точно знала, що лист майбутнього чоловіка було без будь-якої вульгарності і з легкою самоіронією, що їй дуже сподобалось. У тридцять три роки і при пересічній зовнішності, вона тверезо оцінювала свої шанси і чудово розуміла, що перебуває, якщо не в останньому ряду, то в передостанньому точно, тому твердо вирішила на перше побачення прикусити язик, розвісити вуха, одягти рожеві окуляри і мереживну білизну, а в сумочку покласти домашнє печиво і томик Шевченка.

Перша зустріч пройшла, на диво, легко (ось що значить одягтися у правильний образ!), їх роман розвивався стрімко і бурхливо.
Разом їм було цікаво, і через півроку регулярних зустрічей та постійного тиску батьків, які втратили надію побачити внуків, майбутній чоловік відважився і зробив Оксані пропозицію. Вони швидко познайомили свої родини, і рішення нареченого та нареченої святкувати весілля у вузькому сімейному колі було батьками беззаперечно і однозначно схвалене. Боячися, що хтось може раптом і передумати, для одруження було обрано перший вільний день.

Жили вони, як здавалося Оксані, добре. Клімат у родині був тропічний з незначними сезонними коливаннями температури, без палючих африканських пристрастей, але дружній і поважний – хіба це не щастя?
Чоловік, будучи типовим представником чоловічого сослов’я і тому більш простим і прямолінійним, відкинув свій тісний костюм-образ “емпатично-романтичного ма+чо-тверезника з золотими руками” вже через кілька тижнів після весілля і з’явився перед Оксаною таким, яким був – простим, працелюбним і дбайливим чоловіком у зручних домашніх спортивних штанях.

Оксана ж, як представниця більш складного жіночого сослов’я, послаблювала тугий корсет свого образу “німоглухої-спокусливої господині-інтелектуалки” потроху, ледь вловимо, але швидка вагітність стрімко прискорила цей процес і вже через рік вона теж, із задоволенням, повністю розпрощалася зі своїм образом і, полегшено видихнувши, переодяглася у затишний домашній халат.

Той факт, що, незважаючи на обопільне розставання із своїми образами, ніхто з них не втік і навіть не висував один одному претензій, остаточно переконав Оксану в правильності прийнятого колись рішення і зміцнив її віру в їх сімейну одиницю.
Побут і виховання двох дітей, які народилися один за одним, звичайно ж, часом сильно хитали їх сімейний корабель, але корабельна аварія не відбувалася, а коли шторм затихав, вони продовжували плавати по хвилях свого сімейного життя.
Щасливі бабусі та дідусі допомагали їм як і де тільки могли, на роботі вони повзли, хоч і повільно, але впевнено вгору кар’єрними сходами, не забуваючи при цьому подорожувати, присвячувати час своїм захопленням і, звісно ж, один одному, залишаючись у межах середньостатистичних даних.

І ось вони одружені дванадцять років, і за всі ці роки чоловік жодного разу не був помічений у зраді чи навіть у легкому флірті з ким би то не було, хоча Оксана була зовсім не ревнивою жінкою, і він міг би собі таку витівку, без подальшого скандалу, дозволити. Вона уявила чоловіка фліртуючим і мимоволі усміхнулася, бо картинка в її голові була дуже смішна і навіть безглузда. Вся справа в тому, що Оксанин чоловік, після кількох невдалих спроб зробити комплімент традиційним способом, ще на початку їхніх стосунків зрозумів, що це не його стезя, вирішив змінити тактику і тепер робив компліменти виключно мовчки (чи за допомогою ультразвуку, який Оксана не могла вловити?), просто витріщаючи очі, як лемур.

За роки спільного життя, Оксана, за ступенем округлості очей чоловіка, навчилася розрізняти всю палітру його емоцій: від дикого захоплення, задовільного схвалення, мимовільного здивування, несподіваної розгубленості, сильного нерозуміння і повного обурення. І от вона уявила, як чоловік робить один за одним компліменти якійсь тваринці, розкриваючи свої очі все ширше, і ширше, і ширше…
У Оксани пересохло в горлі, уявляючи перетворення чоловіка в лемура, вона нервово усміхнулась і просипіла:
– Ну, і як звуть твою тваринку..?

Очі чоловіка тепер дійсно полізли на лоб, і він судорожно риється по всьому тілу, заїкаючись, заторохтів:
– Як? Як ти… як… як взагалі… ти змогла… здогадатися, що я закохався в тваринку?! Ні, ну ти даєш… Ти розумієш, я просто не міг пройти повз, я обімлів, коли її побачив… ти тільки поглянь, яка вона класна, яка м’яка, яка гарна… як вона схожа на тебе…
Чоловік витяг з-під куртки маленьку сіру мишу з рожевими прозорими вушками, рожевим носиком і чорними намистинками очима.

Далі Оксана вже нічого не чула. Вона захоплено дивилася на свого чоловіка, його нову подружку, їх спільні пестощі і була безмежно щаслива, що він закохався саме в цю мишу, яка так була схожа на неї…