Чому я не подобаюсь твоїй мамі? Я ж не зробила їй нічого поганого!

— Я твоїй мамі не подобаюся. Чому? Я ж нічого поганого їй не зробила, — запитала Оксана.

— Ігорку, куди так спішиш? Поснідай спокійно, — суворо сказала Віра Петрівна.

— Мамо, я запізнююся. — Ігор відкусив половину бутерброда, запив кавою та вибіг із кухні.

— Так і шлунок зіпсуєш… — бурчала Віра Петрівна, перебираючи за сином на своїх коротеньких ніжках. — До своєї Оксани поспішаєш? Що ти в ній знайшов? Настя — гарна, яскрава дівчина, до того ж закохана в тебе. Вона тобі більше підходить. Ви така гарна пара.

Ігор мовчазно зав’язував шнурки на кросівках, дожовуючи бутерброд.

— Як мала дитина. — Мама похитала головою. — П’ять хвилин би твоя Оксана почекала, не вмерла б.

— Мамо, годі. — Ігор випрямився, поправив футболку. — Це моє життя. Я сам вирішу, хто мені більше підходить.

— Вирішиш. Потім спізнишся, а буде пізно. Така гарна дівчина довго одна не засидить… — Останні слова Віра Петрівна говорила вже до закритих дверей.

Вона невдоволено підвела губи та поволіклась на кухню. Дожула залишений сином шматок бутерброда, дивлячись у стіну. Потім з лютью взялася чистити газову плиту. Коли Віра Петрівна була роздратована або зла, завжди починала мити підлогу або драїти плиту.

Коли подзвонили у двері, вона подумала, що це Ігор щось забув. Віра Петрівна поспішила відчинити. Але замість сина на порозі побачила Оксану. Тоненька дівчина посміхалася, дивлячись на неї великими сірими очима. Так дивляться діти, коли чекають на диво або радість, обіцяну світом.

— Віро Петрівно, добрий день. А Ігор…

— Вийшов п’ять хвилин тому. Розминулися? — запитала Віра Петрівна, натягнуто посміхаючись.
І незрозуміло було, чи рада вона дівчині, чи тому, що своїми словами засмутила її.

— Шкода. Передайте йому, що я заходила. Ми з мамою їдемо до бабусі. Її до лікарні поклали.

— Передам. Чого не передати? А ти подзвони йому, сама скажеш.

— Я намагалася. У нього телефон вимкнений.

Віра Петрівна завжди просила вимикати звук удома. Казала, що від постійних дзвінків у неї починається мігрень.

Коли через двадцять хвилин понурий Ігор повернувся додому, Віра Петрівна злісно запитала:

— Чого так скоро, сину?

— Вона не прийшла. І вдома її нема. Мам, Оксана не приходила?

— А мала? — ніби здивовано скривилася Віра Петрівна. — Хто його знає, що трапилося. Нікуди твоя Оксана не подінеться. Прийде.

Пізніше Ігор пішов на тренування, а Віра Петрівна вирушила до магазину, натерши плиту до блиску. Там вона й зустріла Настю, колишню однокласницю сина.

Віра Петрівна вважала, що для жінки краса має велике значення. А Настя справді була гарненькою, не то що бліда худорлява Оксана. Але те, що її батько працював у міській адміністрації, — от це було справді цінно. З таким тестем Ігору забезпечено і статус, і престижну роботу, і квартиру… Не вік же йому бути спортсменом. Віра Петрівна не була меркантильною, але пускати на самоплив майбутнє сина не збиралася. У житті треба влаштовуватися з розумом.

— Здоровенькі були, Настуню, — привітно промовила Віра Петрівна. — Чого це ти до нас так рідко заходиш?

— Добрий день. Я б і рада, та в Ігорка ж дівчина є. Він на мене й не дивиться. — Настя відразу вдала образу й надула губки.

— Та годі тобі. Прояви трохи наполегливості, запроси в кіно, на прогулянку.

— Я намагалася, але він постійно зайнятий.

— Знаю я, чим він зайнятий, — махнула рукою Віра Петрівна. — Між іншим, Оксана сьогодні поїхала. Казала, на тиждень. Тож не марнуй часу. Заходь увечері. Чаю поп’ємо.

Настя справді прийшла ввечері. Віра Петрівна пішла на кухню «поставити чайник», виразно показавши очима на кімнату сина. Настя постукала й увійшла. Ігор лежав на дивані й дивився у стелю.

— Привіт. Сьогодні випадково зустріла твою маму в магазині. Вона запросила мене в гості. Чого такий сумний? Може, у кіно підемо? Погода чудова.

— Настю, я з тренування, дуже втомився. Іншим разом, добре? — Ігор неохоче сів і спустив ноги на підлогу.

— Гаразд, тримаю тебе за слово. Підемо іншим разом, — легко погодилася Настя.

Вона сіла на диван і почала розпитувати про тренування, змагання, про те, що хвилювало Ігора. Потім вони пили чай на кухні, і Віра Петрівна натякнула, що синові варто провести Настю, адже такій гарній дівчині небезпечно ходити одній темними вулицями.

***

Оксана дуже любила бабусю. Саме через неї вона й пішла вчитися на лікаря. Бабуся часто хворіла, але лікарів і лікарні не любила.

— Я виросту і сама тебе лікуватиму, — казала бабусі Оксана, коли була маленькою.
І ось уже позаду четвертий курс медичного.

Лікар сказав, що нічого страшного не сталося, тиск, тиждень поспостерігають і випишуть. Оксана зраділа й зібралася додому.

— Куди ти?Вона подивилась на свого сина, який терпляче чекав біля дверей, і зрозуміла, що справжнє щастя — це коли любов перемагає всі перешкоди, навіть власні помилки минулого.