Чому ми так змінилися? У дитинстві люди були добрішими…

Чому ми так змінилися? Коли я був дитиною, люди були добрішими… Уже давно ставлю собі це питання.

Колись світ був іншим. Люди були іншими.

Я пам’ятаю час, коли добро було не просто красивим словом, а способом життя.

Тоді ніхто не чекав подяки за допомогу.

Тоді ніхто не проходив повз чужу біду, байдужо відводячи погляд.

Я бачив, як сусіди приходили один одному на допомогу — не через те, що “так треба”, а просто тому, що так правильно.

А зараз?

Я просто попросив три груші…

Я живу в маленькому селі.

Невеличкий будинок, мізерна пенсія, але мені вистачає.

Тут тихо, спокійно, поруч природа — те, що мені потрібно.

Кілька днів тому я йшов вулицею і побачив величезне дерево, обвішане грушами.

Стиглі, жовті, вони звисали важкими гронами, а під деревом уже лежав килим із упалих плодів.

Поряд працював господар саду — літній чоловік, на вигляд мій ровесник.

Я привітався і ввічливо запитав:

— Сусіде, можна взяти кілька груш? Вони такі апетитні!

Здавалося б, що легше?

Але його реакція…

Він різко повернувся і так злобно на мене глянув, що мені на мить стало не по собі.

— Продані! — відрізав він. — Клієнт скоро приїде забрати!

Я навіть не встиг нічого сказати.

Він відвернувся, наче я жебрак, що посягнув на його багатство.

Я повернувся і пішов далі, почуваючися злочинцем.

Злочинцем за те, що просто попросив три груші.

Коли люди перестали бути людьми?

Я згадував, як у дитинстві у нас на подвір’ї стояла величезна яблуня.

Вона росла між двома будинками, і кожен міг узяти собі яблуко — ніхто не питав, не ділив, не забороняв.

Сусіди, якщо хто потребував, приносили мішки з картоплею, молоко, хліб.

Якщо в когось траплялася біда — всі гуртом збиралися, допомагали, як могли.

А тепер?

Тепер ми рахуємо кожну копійку.

Тепер ми озлоблені, жадібні, боїмося, що хтось отримає більше, ніж ми.

Ми ховаємо свої сади, свої врожаї, свої накопичення, ніби заберемо їх із собою в могилу.

Старий сусід та яблука…

Я згадав випадок, що трапився багато років тому.

Хлопчик із сусіднього будинку попросив у старого діда яблуко.

Самотній старий жив у своєму будинку, а його яблуня була всіяна плодами — настільки, що вони просто гнили під деревом.

Хлопчик не крав.

Він не ліз у сад таємно.

Він ввічливо запитав.

Але дід прийшов у лють.

Він схопив палицю, розмахував нею і кричав, що якщо ще хтось підійде до його яблунь, то він усіх «поубиває».

Хлопчик побіг у сльозах.

А старий жив ще кілька років.

Потім його не стало.

А яблука, які він так яростно захищав, так і згнили.

Разом із ним не зникло нічого — ні його сад, ні його жадібність, ні його гучний голос.

Яблуні тепер занедбані.

Але іноді, коли я проходжу повз його будинок, я думаю: чи варто було це того?

Де ми загубили доброту?

Я дивлюся на наш світ і не впізнаю його.

Десь на шляху ми загубили щось важливе.

Коли я був дитиною, мене вчили, що людина повинна допомагати іншому.

Що якщо в тебе є зайвий шматок хліба — ти повинен поділитися.

Що якщо в тебе є повний сад фруктів — дай хоч одне тому, хто попросить.

Мама завжди казала:

— Якщо ти можеш зробити добро — зроби його. Воно обов’язково до тебе повернеться.

І я бачив це.

Я бачив, як люди допомагали одне одному — і потім самі отримували допомогу.

Я бачив, як добро передавалося від одного до іншого, як бумеранг.

Але тепер…

Тепер ми вимірюємо все в грошах.

Ми боїмося, що хтось скористається нашою добротою.

Ми не довіряємо нікому, навіть тим, хто просто просить грушу.

Ми зводимо паркани — навколо будинків, навколо сердець.

Але ж життя — це не гроші

Скільки б у нас не було — ми все одно підемо з порожніми руками.

Ми не заберемо з собою ні врожай, ні рахунок у банку, ні квадратні метри квартири.

Але ми могли б залишити після себе тепло.

Ми могли б передати іншим те, що робить нас людьми.

Але замість цього ми уходимо в холод, сповнений недовіри, злоби та заздрості.

Я не знаю, чи можна це виправити.

Але я знаю одне:

Якщо ти можеш зробити добро — зроби його.

Хай хоча б для того, щоб не піти зі стиснутими зубами та порожнім серцем.