Чому свекруха розділяє внуків на «своїх» і «чужих»?

Для неї мій син — чужий. Чому свекруха ділить онуків на «своїх» і «чужих»?

Не знаю, як почати цю сповідь. Нібито живемо однією родиною, пов’язані однією кров’ю. Але насправді — немов по різні боки барикади. Ми не вороги, і не чужі, але й рідними нам, схоже, так і не судилося стати.

Мене звуть Оксана, мені 29. У нас із чоловіком чудова дитина — Тарасик, йому три з половиною роки. Жвавий, добрий, надзвичайно допитливий хлопчик. Вже знає букви, починає складати слова, гарно малює, не капризничає, прибирає іграшки за собою. Ми з чоловіком ним безмежно пишаємось. Але є одне «але». Для його бабусі, моєї свекрухи, він немов пусте місце. Начебто його взагалі немає.

Не знаю, у чому провинилася перед нею. Може, тим, що я не її донька, а «лише» дружина її сина? Чи тим, що поки що живемо в неї, доки я у декреті, а на окрему оселю грошей не вистачає?

У неї є донька — Соломія. І ось її сім’я для свекрухи — усе. Там кожен крок — як свято, кожне слово — як досягнення. Онук від доньки — золота дитина, диво, геній і світло її життя. А мій син, виходить, немов би й не зовсім онук.

Кожного ранку свекруха збирається — ніби на службу — і мчиться до доньки. Там вона дивиться за онуком, водить його на гуртки, у басейн, на англійську, у розвивайки. Там — пиріжки, борщики, млинчики, мультики та іграшки. Там вона — бабуся року. А в нас — втомлена, байдужа жінка, яка лише критикує: не так зварила, не так прибралась, не так із дитиною спілкуюсь.

Я готую вдома їжу — а потім із подивом бачу, як контейнери з борщем, варенням, домашніми котлетами зникають. «Це Соломії, вона зайнята, їй ніколи готувати». А я, виходить, нічого не роблю, бо «та все одно вдома сиджу».

На мої соління фукає: «Ось у Соломії — смачніше було. Ти забагато оцту додаєш». Але банки забирає. Хто не бере — тому ж не подобається, чи не так?

А з дітьми… Ось тут найболючіше. Бо одне діло — не любити мене, я переживу. А інше — дитину. Коли обидва хлопчики разом — мій син і син своячки — починається парад порівнянь. «Ось, Мишко віршики розповідає! А Тарасик чого мовчить?» — хоча моя дитина щойно пісеньку співала. «Мишко вже сам їсть!» — хоча Тарасик давно їсть ложкою, і сам, і охайно. Постійно чую: «А ось у Соломії…»

На Різдво вона подарувала моєму синові дешевеньку пластмасову машинку. Просту, як з кіоску біля дому. А Мишкові — дорогу радіокеровану. Навіть коробка у три рази більша. Мій Тарасик, звісно, не зрозумів різниці. Він зрадів своїй машинці, почав нею гратися, тішився. А Мишко кинув свій подарунок на ліжко і пішов грати у планшет. Він звик, що в нього все найкраще. А моя дитина із захопленням грається тим, що їй дали, бо не зіпсута.

І ось я кожен день ходжу по цій хаті, де ми тимчасово живемо, і кусаю губи. Не хочу скандалів. Не хочу влаштовувати істерику чоловікові — він хороша людина, любить нас, старається як може. Але як пояснити його матері, що її поведінка руйнує не лише мене, а й нашого сина?

Чому, скажіть, у одних сім’ях бабусі люблять онуків однаково, а в інших ділять їх за кров’ю, за статусом, за тим, чи від «своєї» доньки? Адже у мого сина така сама прізвище, така сама кров. Він її онук. Рідний, справжній, такий самий, як і Мишко. Чому ж тоді він — завжди «не такий»?

Я намагалася говорити. Обережно. Без звинувачень. Але у відповідь — образа, фрази на кшталт: «Я ж не зобов’язана всіх однаково любити» або «Ти сама мені не рЯ більше не можу мовчати, бо любов мого сина не може бути поділеною на більшу і меншу — вона повинна бути цілою.