Чи грає бабуся з нашими нервами: хвороба чи спроба привернути увагу?

Бабця грає з нашими нервами: симуляція хвороби чи крик про допомогу?

Мене звуть Соломія. Мені 37, я заміжня, у мене є мама — їй 56, та бабця Марія, якій вже 85. Ми живемо в невеличкому містечку на Поліссі, де зими люто-сиві, а відстані між будинками здаються нескінченними, особливо коли мчиш посеред ночі по заметаних снігом дорогах.

Бабця Марія, незважаючи на літа, наполегливо живе сама у старому дерев’яному домі на околиці міста. Вона категорично відмовляється переїжджати до мами, хоч та не раз пропонувала їй тепло та догляд. Бабця твердить, що її хата — її фортеця, і ніхто не змусить її покинути рідні стіни. Але останнім часом її самотність, здається, стала нестерпною, і вона знайшла спосіб тримати нас у постійній напрузі.

Бабця почала дзвонити нам з мамою майже щодня, скаржачись, що їй «дуже погано». Її голос у трубці тремтить, вона стогне, розповідає, як «серце ниє» або «ноги не слухаються». Ми з мамою, кидаючи всі справи, мчимо до неї, стискаючи кулаки від тривоги. Але, приїхавши, бачимо одну й ту саму картину: бабця, наче за чарівною командою, оживає. Вона вже метушиться по хаті, запрошує на чай із варенням і навіть жартує. А ми стоїмо, збентежені, з шалено б’ючимся серцем, не знаючи, сміятись чи плакати.

Ми з мамою втомились від цієї гри. Кожен такий дзвінок — як удар блискавки, але ми не можемо просто змахнути рукою й не приїхати. А раптом цього разу щось серйозне? А раптом ми не прибудемо — і станеться непоправне? Ця думка гризе нас, не даючи спокою. Ми боїмося, що якщо проігноруємо її поклик, ніколи не пробачимо собі, якщо з бабцею щось трапиться.

Все почалося рік тому. Пам’ятаю, як ми з мамою примчали до бабці о четвертій ранку, у заметіль, навіть не встигнувши нормально вдягнутись. Я була у домашній футболці, мама — у старому пальті, накинутому поверх піжами. Ми думали, що застанемо бабцю при смерті, але вона зустріла нас з усмішкою й сказала, що в неї «просто тиск підскочив». За півгодини вона вже діставала з шафи своє легендарне вишневе варення й кликала за стіл. Ми були в шоці, але тоді списали все на випадковість.

Ми намагалися зрозуміти, у чому річ. Переконували бабцю обстежитись у лікарні, але вона відмахувалась, кажучи, що «усі ці лікарі тільки гроші тягнуть». Тоді ми привезли до неї лікаря додому. Він уважно оглянув бабцю, поміряв тиск, послухав серце й виніс вердикт: для її віку вона у відмінній формі. «Їй потрібно більше спілкування, — додав лікар, дивлячись на нас з мамою. — НавідМи і так намагаємось бувати частіше, але страхові дзвінки ніколи не припиняються.