Чи є життя після смерті? — запитав сусід, відриваючись від смартфона.

– Як ти думаєш, на тому світі є щось? – запитав у мене сусід по палаті, відірвавшись від смартфона. Я майже подавився ранковим чаєм – за добу, що я тут перебуваю, голос сусіда почув вперше. Він навіть не назвав свого імені під час знайомства – просто кивнув, коли я представився, і знову занурився у смартфон. На мої запитання зазвичай хитав головою, що означало «ні», або ствердно кивав. Іноді просто дивився на мене здивованим поглядом, і мені ставало незручно, ніби зачепив невиховану тему. Я вирішив, що його стан не дозволяє вести змістовну розмову, і виглядав він не дуже. І раптом – заговорив!

Відставивши чашку з теплим чаєм убік, я зібрався з думками:
– Двісті тисяч років існує людина розумна. І весь цей час вона не відкидає існування загробного світу, а навпаки, все життя готується до переходу в нього. Не на порожньому ж місці виникли ці вірування? Можливо щось є. Хоча, ймовірно, не в тому вигляді, що ми собі уявляємо, але — можливо…

Сусід зітхнув і знову уткнувся в екран смартфона. Сьогодні він не снідав – не можна. Сьогодні його оперують.
– Двісті тисяч років! – усміхнувся він. – Скільки ж людей за цей час пішло туди! І ніхто не повернувся.

Я невизначено знизав плечима – не хотілося занурюватися в дебрі теорії реінкарнації, поняттям про сансару, тим більше, що мої знання у цій сфері мізерні, а доводити щось в такому випадку, або заперечувати – так само легко, як і неможливо. Замість цього я приліг на ліжко і став прислухатися до звуків за дверима палати.

Онкологічне відділення обласної лікарні величезне – кілька корпусів, з’єднаних теплими переходами. Наша палата знаходилась на третьому поверсі нового будинку. Палати об’єднані у блоки – по дві в кожному, на блок – спільний коридорчик, холодильник, санвузол. Персонал лікарні турботливий, уважний, але суворо дотримується лікарняного режиму. Мене вразила наявність місця для паління – невеликої прибудови до одного з корпусів, обладнаної потужною витяжкою і лавками уздовж стін. І хоч пристрасть пацієнтів до шкідливої звички не віталась, але й суворої заборони на відвідування цієї зони не було.
«Правильне рішення!» – оцінив я, адже курці – народ, здебільшого незламний, і заборони їх навряд чи спинять. У разі відсутності такого місця вони б курили таємно у вікнах, туалетах та інших затишних куточках, створюючи дискомфорт для сусідів. Тепер усі були задоволені – курці курили легально, а некурці насолоджувались чистим повітрям.

Щоб дістатися до «курилки», треба спуститися на другий поверх, пройти довгим переходом у сусідній корпус і спуститися по сходах вниз. На другому поверсі нового корпусу завжди відчувається солодкуватий запах воскових свічок. На майданчику в кутку стоять два великі свічники, здається, їх називають «кандила». На одному з них табличка «за здоров’я», на іншому – «за упокій». Свічки горять на обох…

«І це – також правильно!» – думалося мені. Люди поступають сюди не з нежитем, все набагато серйозніше. Де ще віруючим черпати сили для боротьби з недугою? Хто вселить надію на успішний результат?

– Ти сам-то віруючий? – ніби почувши мої думки, запитав сусід.

Я знову невизначено знизав плечима. Складне питання. Я, як і мої ровесники, завжди з іронією ставився до ідеалів комунізму, але зерна атеїстичного виховання все ж таки проросли в душі. І хоча багато моїх ровесників, колишні піонери й комсомольці, пластуни й вартові останніх п’ятирічок таки прийшли до Бога, мене поки вистачає лише на мовчазне сприйняття їхнього вибору. Сам ще не готовий. Можливо потім…

– Зрозуміло! – усміхнувся сусід. – А я – хрещений. Але в церкві більше не був ніколи і молитов не знаю. А це, можливо, навіть гірше, ніж не вірити. – Він замовк. – Та якщо по правді – то я думаю: – «Живи по-людськи, не чини великий гріх – і це є праведне життя».

– Ну і як, – поцікавився я, – вдалося прожити праведно?

Той задумався, прикрив очі і сказав, ніби шкодує:
– Ні. – Помовчав хвилинку. – Точно – ні!

«Що ж, якщо людина усвідомлює, що грішна, то це перший крок до покаяння, – подумав я, – а покаяння в православ’ї – шлях до спасіння душі. Але не встиг поділитися цим із сусідом, той повернув у мій бік екран смартфона:
– Це ж ти написав? – На екрані великими літерами виділялася назва першого з моїх оповідань – «Усмішка вершителя доль». – Ввів у пошуковик твоє ім’я та прізвище і ось – знайшов. – Пояснив він.

– Моє. – Кивнув я.

– Ти справді вважаєш, що коти – це наші провідники у інший світ?

– Хотілося б, щоб так воно і було, – кивнув я, – тим більше, що ніхто не довів зворотного. – Я чекав почути глузливий смішок, їдкий сарказм, але натомість він із серйозним виглядом згідно закивав:

– Так-так. А ще мені в дитинстві бабуся розповідала, що поки горить свічка, поставлена «за упокій душі», вогонь свічки освітлює шлях тій самій душі. А якщо є ще хвостатий провідник, то він допоможе у дорозі, і навіть замовить за тебе доброго слова.

Він замовк, згадуючи щось, і з посмішкою продовжив: – У мене теж був улюблений котик – Макс. Ми з ним дванадцять років – душа в душу. – Він почав розповідати, як знайшов його, бездомного, по дорозі з роботи, як лікував і тішив свого улюбленця, але розповідь несподівано перервали:

– Хто з вас Каргінов Дмитро? – до палати весело увійшла молода медсестра, штовхаючи перед собою візок. – Сідайте, вас уже чекають.

– Удачі, Дмитре! – встиг я плеснути його по плечу і отримав у відповідь пильний погляд і ледь помітну усмішку…

Більше я його не бачив. Увечері до палати увійшла чергова медсестра і почала упакувати речі Дмитра у поліетиленовий мішок. На мій запитливий погляд відповіла:

– Все. Немає більше вашого сусіда…

Вона швидко вигребла з приліжкової тумбочки дрібниці і раптом завмерла, розглядаючи тонку воскову свічку.

– Залиште. – Несподівано для себе попросив я. – Родичам вона ні до чого.

– А навіщо вона вам? – запитала вона.

– На всякий випадок, – пробурмотів я і, відчувши непереконливість аргументу, додав: – дорогу освітити.

– Немає у нього родичів. – Задумливо промовила медсестра. – Хоча… Це потурбуватися про хворого, зазвичай, нікому, а прийняти спадок – охочих завжди вдосталь…

Перед сном я обережно прикрив двері палати і вирушив до «курилки». На майданчику другого поверху зупинився біля кандила з написом «за упокій». Поруч стояла жінка середніх років і дивилася на свічку, що горіла «за здоров’я». Я підпалив свічку, яку взяв із собою, і акуратно вставив її в гніздо. Полум’я невпевнено тремтіло, загрожуючи згаснути від ледь помітного протягу.

«Треба б помолитися за Дмитра, – промайнула думка. – Але чи варто це робити мені – нехристу?»

Дочекавшись, коли жінка, зітхнувши, зібралася відійти, я звернувся до неї:

– Будь ласка, помоліться за душу новопреставленого Дмитра. – Вона уважно подивилася мені в очі і згідно кивнула.

Повертався з «курилки» в напівтемряві чергового освітлення. Проходячи повз запалені свічки, зупинився. Свічка Дмитра горіла рівно, впевнено, освітлюючи стіни і підлогу коридору, недалеко – на крок, або два.

«От і гаразд, – думав я, – значить – не в темряві блукати твоїй душі. Встигни знайти шлях, і нехай тебе допоможе у цьому твій улюблений Макс, який зустрів тебе на межі світла і темряви…» Чомусь вірилося, що так і трапилося, що душа його не блукає, а веде її Макс, задерши хвіст трубою і час від часу озираючись на свого господаря.

А жовтий віск свічки під тремтливим пелюстком полум’я перетворювався на прозору краплю і стікав вниз…