Чи можу я назвати тебе дружиною без походу в РАЦС?

Відтворена історія з українським культурним контекстом:

— Та яка ти мені дружина? Хіба я з тобою до РАЦСу ходив? Штамп у паспорті ставив? Обручку на безіменний палець надівав?

Соломія зніяковіла. Вона мріяла про все це, але якось жили й без того.

— Ні! Ні! І ні! — гримів Андрій. — Ти мені — ніхто! То я вже не питаю, чому ти себе дружиною називаєш?

— Андрійку, годі мовчанням карати! — благала Соломія. — Давай поговоримо!

— А тобі є що сказати? — зірвався він. — Слів не вистачило? Ти й так зайвого наговорила!

— Та я нічого ж не сказала, — пробубоніла вона, — нічого страшного!

— Запам’ятай: мовчання — золото! Особливо для тебе! — Андрій відвернувся.

— Коханий, ну годі дутися! — вона підсунулась ближче.

— Краще б ти й справді мовчала! — він розвів руками. — Звідки у вас, жінок, ця навичка — однією фразою все зруйнувати?

Цьому в школі вчать, чи на курсах «Як довести чоловіка»?

Соломія сприйняла його мовчання як образу за те, що вона вранці накричала. Та й він «молодець» — розбив і свою чашку, і її.

— Як так вийшло? — злилась вона. — У всіх руки — як руки, а в тебе наче з іншого місця ростуть!

Гаразд, свою розіб’єш — чого мою чіпав? Чи спеціально, щоб улюбленого сервізу не лишилось?

Звичайна побутова сварка. На таке й ображатись ніколи, просто минає повз вуха.

Але Андрій, надувшись, пішов на роботу, а повернувшись — ані слова до Соломії.

Сивів, мовчав, ігнорував навіть вечерю, хоч вона тричі кликала.

Та треба ж миритись!

— Андрійку, та плюнь на ті чашки! Поїдем у суботу до ТЦ, нові купимо! А руки в тебе — звідки треба!

— Які ще кольорові чашки?! — він витріщився на неї. — Ти взагалі розумієш, що зробила своїм язиком?

— Можу вибачення попросити, — зніяковіло промовила вона. — Любий, тільки не сердься!

— Вибачення? — він зареготав. — Якби те, що ти накоїла, можна було виправити «перепрошую», я б був найщасливішим!

А так — ти мене вбила! Знищила! Розтоптала!

— Боже, та що я такого сказала? — Соломія зрозуміла: справа не в чашках. Але в чому — навіть уявити не могла.

— А хто сьогодні заявив моїй начальниці, що вона розмовляє з дружиною Андрія? — він сичав, обприскуючи її слиною.

— Ти в душі був, а телефон дзвонив, — пояснила Соломія. — Я відповіла, попросила почекати, поки передам.

Вона запитала, хто я. Ну, я й сказала — дружина. А коли принесла телефон — вона уже поклала трубку. Що тут такого?

— І ще питаєш?! — Андрій почервонів, а на скроні заграв пульс. — Яка ти мені дружина?

Хіба я з тобою до РАЦСу ходив? Штамп у паспорті ставив? Обручку тобі надівав?

Соломія знову зніяковіла. Вона мріяла про це, але… жили ж якось і так.

— Ні! Ні! І ні! — гримів він. — Ти мені — ніхто! То яким правом ти називаєш себе моєю дружиною?!

***

— І довго це триватиме? — посміхнулась Софія Євгенівна.

— Мамо, — Соломія докірливо подивилась, — зараз інші часи. Ти ж сама після смерті тата з ким тільки не жила!

— Не наводь на матір! Мати знає, що робить! — її усмішка не зникла. — У мій вік плітки не чіпляються. А ти молода — тобі ще жити!

— Мамо, п’ятдесят чотири — це не старощі! Ти ще й заміж вийдеш, якщо вірити трендам — і не раз!

— Знайшовся б гідний чоловік — може, й вийшла б, — вона поправила зачіску. — Поки що доводиться «тимчасовими» обходитись.

— Оце мені ще й казати! — Соломія засміялась.

Тут Софія Євгенівна посерйознішала:

— Соломійко, я розумію: зараз багато хто живе без штам