«Чи залишила вона мені дочку? – Валентин спантеличений, але вірить у повернення»

«Залишила мені доньку?» – від жахливої думки в Олені затьмарило в очах. «Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.»

Олена прийшла з роботи й побачила на столі коротенький лист від доньки. Відносини з Дарією завжди були напружені, але вона не могла й подумати, що та просто втече з дому. Перечитувала слова знову й знову, вивчила напам’ять, але все одно здавалося – щось упустила, щось не зрозуміла.

Ніч була безсонною. То подушка груба, то ковдра душить, то спека не дає дихати. Вона й плакала, й сперечалася з вічною, у думках, Дарею, згадувала всі сварки, всі разом пережиті радощі…

Нарешті, знесилена, встала й сіла до столу, увімкнувши лампу. Лист лежав поверх паперів, зім’ятий від постійного перечитування.

Вона глянула на нього ще раз. Так, все правильно. Навіть чула голос Дар’ї – роздратований, звинувачувальний.

*«Ти мене задушила своїм контролем… Я втомилася від твоїх заборони… Хочу жити сама. Я доросла… Ти б все одно мене не відпустила, тому йду, поки тебе нема. Зі мною все добре. Я не сама. Не шукай. Не повернуся…»*

Жодного вступу, жодного підпису.

«А як же я? – знову запитала Олена, ніби дочка могла почути. – А якщо щось трапиться зі мною? Навіть повідомити тобі буде нікому. Тебе зовсім не хвилює, що зі мною буде?»

Може, Дар’я й мала рацію по-своєму. Але ж вона, мати, мріяла, щоб дочка здобула освіту, мала гарну роботу, щоб якесь мимовільне почуття чи незапланована вагітність не зруйнували її майбутнє. Хіба є матері, які дозволяють дітям усе?

Сама Олена вийшла заміж студенткою й добре пам’ятала, як кохання розвіялось, не витримавши випробувань бідою, тіснотою гуртожитку, побутовими сварками й втомою.

А коли народилася Дарина, стало ще важче. Вони з чоловіком, таким же юним інертним, перестали розуміти одне одного. Може, мати була права, і варто було тоді зробити аборт? Але Олені здавалося, що любов подолає все. Наївна дурниця.

Через три місяці вони розійшлися. Олена взяла академвідпустку й повернулася до батьків. Дивно, але мати відразу полюбила онуку, хоча сама ж наполягала на аборті. Навіть відпустила Олену до інституту, а сама виховувала Дарину й розпощіпувала її.

Поки жили батьки, Олена й не знала клопотів. Ось вони поряд, а дитина під наглядом. Закінчивши навчання, вона два роки працювала вчителькою англійської, потім перейшла на переклади.

А ось із особистим життям не склалося. Мати казала: «Шукай чоловіка дорослого, самодостатнього». Але Олені траплялися або одружені, що пропонували лише роль коханки, або розлучені, які залишили все колишнім дружинам і шукали, де притулитися. Вона боялася таких.

Коли батьки пішли з життя, вони з Дарією залишилися самі. Ближчої за дочку людини в Олени не було. Віддавала їй всю себе. А виявилося – Дарині це не потрібно. Розпещена бабусею, вона вважала матір занадто строгою. Мріяла не про навчання чи кар’єру, а про волю. І ось пішла…

«Я дочекаюся. Що ж мені лишається? Колись ти повернешся. Я ж мати, я люблю тебе й пробачу. Лиш би з тобою нічого не сталося…»

Олена вимкнула лампу й лягла. Півгодини крутилася, але врешті заснула тривожним сном.

Вона довго не могла змиритися з втечею дочки, чекала її, здригалася від кожного дзвінка чи шерехів за дверима. Додала собі роботи, засиджувалася з перекладами до пізньої ночі. Спала по кілька годин. Так було легше – не лишалось часу на жалю до себе. Про Дарину, звісно, думала й переконувала себе, що з нею все гаразд.

Через півтора року дзвінок у двері відірвав її від роботи. Вона зітхнула, зняла окуляри й провела рукою по втомлених очах. Переклад ішов добре – шкода було відволікатися. Дзвінок повторився.

Відчинивши, Олена застигла. На порозі стояла Дарина – змарніла, зі змінившимся обличчям. Серце затьохкало – вона кинулася до неї.

– Дарино! Нарешті. Я так чекала.

Але зустріла лише холодний погляд і зупинилася. Лише тоді помітила – на руках у доньки була дитина.

– Це твоя? Давай мені. – Олена взяла малу. – Дівчинка? – зраділа вона. – Занесу в кімнату, а ти роздягайся.

Поклавши сплячу малу на диван, Олена захопилася її пухкими щічками, довгими віями. Раптом почула – двері зачинилися. Не одразу зрозуміла – Дарина пішла.

У передпокої тихо. Лише мокрі сліди від чобіт на підлозі й сумка біля дверей нагадували про візит.

Олена розчинила двері й гуканула в сходи:

– Дарино!

Ні відповіді, ні кроків. Глянула у вікно – нікого біля під’їзду.

– Дарино… – прошепотіла вона.

Повернулася до дитини, яка, щасливо не підозрюючи нічого, спала.

«Залишила мені доньку? – Олену обпалило. – Ні, цього не може бути.Олена міцніше пригорнула маленьку Софійку до грудей, розуміючи, що тепер її життя назавжди змінилося – вона знову стане матір’ю, але вже не для Дарини, а для цієї беззахисної дитини, яку врятує від усіх бід, як не змогла врятувати власну дочку.