Дар, що коштував мені шлюбу

Жінка, яка коштувала мені шлюбу

Оксана пройшла пальцями по оксамитовій коробочці в кишені халата і стиснула її у долоні. Серце билося так голосно, ніби лунало по всій хаті. З-за стіни пливли нудьгуваті звуки телевізора — Тарас дивився вечірні новини, як це робив щодня протягом двадцяти семи років їхнього життя разом.

— Оксанко, чаю налити? — гукнув чоловік із вітальні.

— Зараз, — відповіла вона, не розтискаючи пальці. — Давай спершу закінчу.

Вона стояла біля кухонного вікна, споглядаючи, як сусідські дітлахи ганяють м’яча між машинами. Звичайний вечір, але сьогодні все здавалося останнім — ніби вона бачила це востаннє.

Коробочка в кишені гріла її руку. Всередині лежали золоті манікети з дрібними діамантами — подарунок, який вона готувала Тарасові на роковини весілля вже три місяці. Відкладала з кожної зарплати, заощаджувала на ліках, навіть на кремі для обличчя. Хотіла зробити чоловікові сюрприз, показати, як цінує його.

Але вчора все змінилося.

— Та йдеш ти, чи як? — нетерпляче скрикнув Тарас. — Вже почалося.

Оксана глибоко зітхнула й пішла до вітальні. Чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі, у витягнутій футболці та домашніх штанях. На столику стояли дві чашки з чаєм, а поруч лежала розгорнута газета.

— А пам’ятаєш Світку Бойко з нашого класу? — запитав він, не відводячи погляду від екрана.

Оксана завмерла з чашкою в руках. Саме про цю Світку вона й думала всю ніч.

— Пам’ятаю, — обережно відповіла вона. — А що?

— Та зустрів її біля магазину. Каже, недавно розлучилася. Чоловік кинув її заради якоїсь молодшої. Уяви, після тридцяти років шлюбу?

Вона поставила чашку на стіл. Руки тремтіли.

— І що вона тепер робить?

— Сама живе в однокімнатній, десь прибиральницею підробляє. Шкода її, звісно. В школі була гарною дівчиною.

Тарас похитав головою й переключив канал. На екрані замиготіла реклама.

Оксана мовчала. Вона не могла сказати йому, що бачила ту зустріч своїми очима. Що стояла за сусідньою полицею й чула кожне їхнє слово. Що бачила, як Тарас обіймав Світку, як вона прихилилася до нього, як вони домовилися зустрітися завтра ввечері.

— Оксанко, чого ти така мовчазна? — Тарас нарешті подивився на неї. — Хворієш?

— Ні, усе гаразд, — спробувала вона посміхнутися. — Просто втомилася сьогодні. На роботі був аврал.

— Зрозуміло. Лягай раніше тоді.

Він знову повернувся до телевізора. Оксана підвелася й пішла на кухню, ніби забирати посуд. Коробочка в кишені тепер нагадувала важкий камінь.

Вона згадала, як три місяці тому побачила ці манікети у вітрині ювелірного. Як довго розглядала їх, уявляючи, як зрадіє Тарас. Він завжди любив гарні речі, хоча рідко собі що купував. Казав, що сім’я важливіша.

Сім’я. Яка ж іронія.

Оксана дістала коробочку й відкрила її. Манікети мерехтіли в світлі кухонної лампи. Красиві, дорогі. Такі, які чоловік ніколи не купив би собі сам.

— Кохана, я в магазин схожу, — почувся голос Тараса з передпокою. — Хліба зовсім немає.

— Гаразд, — відповіла вона.

Двері зачинилися. Оксана підійшла до вікна й побачила, як чоловік іде подвір’ям. Не до магазину, а до автобусної зупинки. Туди, де вчора вони з Світкою домовилися зустрітися.

Вона закрила коробочку й пішла до спальні. На туалетному столику лежали фотографії — їхнє весілля, народження сина Юрка, перший відпочинок біля моря. Щасливі обличчя, обійми, усмішки. Невже все це було неправдою?

Оксана взяла в руки весільне фото. Тарас у білому костюмі, вона — у довгому сукні з фатою. Молоді, закохані, сповнені планів на майбутнє. Їм було по двадцять чотири, усе життя попереду.

— Мам, привіт! — почувся дзвінок у двері, а потім голос сина. — Відчини, це я!

Оксана швидко сховала коробочку в шухляду комода й пішла відчиняти. На порозі стояв Юрко з пакетами продуктів у руках.

— Сину, як добре, що приїхав, — вона обійняла його.

— Вирішив навідатися, давно не бачив вас, — він пройшов на кухню й почав викладати покупки. — А де тато?

— Пішов у магазин, — збрехала Оксана. — Скоро повернеться.

Юрко наповнив чайник водою й поставив на плиту.

— Мам, ти добре виглядаєш? Якась бліда.

— Усе гаразд, сину. Просто робота втомила.

— Зрозуміло. До речі, я ж познайомив тебе з Максимом? Мій новий колега. Гарний хлопець, холостий. Може, ви з татом на вихідних до нас завітаєте? Я ж недавно переїхав, хочеться квартиру показати.

Оксана кивнула, хоча й не чула половини з того, що говоривОксана зачинила двері квартири, провела долонею по порожній коробочці — колишньому подарунку, що так і не став символом вічності, а лише нагадуванням про те, коли ілюзії розбилися об правду.