Даруй за відсутність на святі, був інцидент на дорозі з дитиною.

Вітя, вибач, що тоді на день народження до тебе не прийшов, я дитину на дорозі збив, — сказав Іван, швидко осушивши чарку горілки. — На роботі на новобудовах був, сів у машину, тільки виїхав на дорогу, як цей хлопчина у мене на капоті опинився.

Уявляєш? На щастя, швидкість була невелика. Вискочив я, дивлюся — хлопчик живий, запитую, як він, каже, все добре. Маленький такий руденький, років шість, не більше.

— Де батьки? — питаю. — Мама вдома, — відповідає, — вечерю готує.

— Ну, пішли, — кажу, — до мами. Будемо щось вирішувати.

Привів він мене до свого під’їзду, показав на двері квартири, а сам ховається за моєю спиною. Я дзвоню, відчиняє жінка. Красива, таких я раніше й не бачив, але якась, як би це сказати, втомлена. Очі в неї не блищать. Розумієш?

— Вибачте, — кажу, — така справа. Ви тільки не лякайтеся, бога ради, але я вашого сина машиною зачепив. З ним все добре, от він, — витягаю хлопчика з-за спини. — Але, може, хочете поліцію викликати?

— Не треба поліцію, — каже вона тихо. — Він вже п’ятий раз таке влаштовує.

— У якому сенсі?

— Марко, іди до своєї кімнати, — звертається вона до сина строгим голосом. — А ви заходьте на кухню. Чаю хочете? Або, може, краще кави?

Чай у неї, до речі, смачний виявився. З травами.

— Вибачте нас, будь ласка, — каже Ірина, так вона представилася. — Марко декілька днів тому почув випадково, як я подрузі жалілася, що без чоловіка важко, ось і вирішив таким чином нам тата знайти. Ви вже щонайменше п’ятий чоловік, до якого він під колеса кидається. Двох мало не до інфаркту довів. Я йому кажу, мовляв, мені крім тебе нікого не треба, а він упертий, весь у діда. Той теж, якщо щось у голову вбив — пиши пропало. Машину хоч не сильно поцарапав? Може, я вам за ремонт заплачу? Не треба? Ну, як знаєте.

А я сижу, дивлюся на неї і розумію — все, закохався. Не повіриш, Вітя, вперше в житті переді мною сидить моя жінка. Втомлена, в домашньому халатику, без макіяжу. А я відчуваю, що якщо її втрачу, то хоч з даху стрибай.

— Я, — кажу, — розумію, як це все абсурдно виглядає, але, може, дозволите в якості компенсації запросити вас з Марком у кіно?

— Не варто, — відповідає. — Ви ж розумієте, Марко знову собі щось нафантазує.

— Я вам несимпатичний? — запитую.

— До чого це? Просто… За інших обставин… А так… Виходить, я спеціально сина під машини кидала, аби знайти чоловіка. Соромно.

— Ну так. А я тоді, виходить, негідник, що вирішив скористатися жінкою в непростій ситуації, — жартую. — І горіти нам з вами тепер у пеклі. Але, якщо вже так склалося, може хоч згоримо в одному вогнищі?

— Не пам’ятаю, що я там ще казав, але наступного дня заїхав за ними і повіз у кіно дивитися «Трансформерів». Потім у ресторан. Потім…

Коротше, Вітя, я чого приїхав. Весілля у нас у червні. Потрібен фотограф. Справишся? Дивись, які вони фотогенічні.

Іван дістав телефон і показав фотографію усміхненої рудоволосої красуні та пацанчика, що сидів поруч з нею.

Тепер я точно знаю, що у Купідона нема крил. Але є багато рудих веснянок і бракує двох молочних зубів. І звати його Марко. А прізвище… Втім, прізвище йому Іван скоро дасть своє. У цьому я навіть не сумніваюся.