Десять років на марно

**Десять років марно**

— Та що ти несеш, Марічка?! — вигукнула Олеся, хапаючи зі столу чашку з охололою кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…

— А я що? — перебила подругу Марічка, зриваючись з дивану. — Я тобі що, мала звітувати про кожен свій крок? Ти ж сама казала, що Богдан тобі більше не потрібен!

— Казала! Але не для того, щоб ти зараз же до нього кинулася! — Олеся поставила чашку так різко, що кава розлилася по блюдцю. — Боже, як же мені тепер на вас дивитися?!

Марічка опустилася назад на диван, стиснувши у кулаки свої темні коси. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все ж не була готова до такого вибуху.

— Олесю, послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Богданом розлучилися рік тому. Цілий рік! І увесь цей час тільки й твердила, що вільна, що більше ніколи до нього не повернешся…

— Так, говорила! І що з того? — Олеся метушилася по кухні, відчиняючи й зачиняючи шафки. — Це ж не значить, що я готова бачити його з моєю кращою подругою!

— Колишньою кращою, мабуть, — гірко посміхнулася Марічка.

Вони познайомилися в університеті, на першому курсі економічного факультету. Олеся тоді була яскравою, веселою дівчиною з буйними русявими кучерями, а Марічка — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони відразу потягнулися одна до одної.

— Маріш, а ти вмієш фарбуватися? — запитала Олеся після першої лекції.

— Ні, а навіщо? — здивувалася та.

— Навчу! А ти мені математику поясниш, добре? У мене з цифрами біда повна.

Так і почалася їхня дружба. Олеся перетворила скромну Марічку на справжню красуню, а та витягла подругу з академборгів. Вони були нерозлучні: разом вчилися, разом ходили на побачення, разом мріяли про майбутнє.

— Знаєш, Марічко, — казала Олеся, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Щоб він був сильним, гарним, щоб від одного його погляду в мене коліна тремтіли.

— А я просто хочу кохати, — відповідала Марічка. — Щоб він розумів мене з півслова, щоб ми могли мовчати разом і почуватися щасливими.

Богдан з’явився в їхньому житті на третьому курсі. Високий, спортивний, з відкритою усмішкою. Він перевівся з іншого міста і одразу привернув увагу всіх дівчат на факультеті.

— Ну все, дівчата, я пропала! — театрально зітхнула Олеся, побачивши його вперше. — Ось він, мій принц!

Марічка лише посміхнулася. Богдан справді був гарним, але щось у ньому здалося їй занадто… ідеальним. Наче він завжди знав, що сказати і як поводитися.

— Олесю, привіт! — окликнув їх Богдан після лекції. — Може, покажеш, де тут нормально поїсти можна?

— Звісно! — розплескалася в усмішці русява. — Марічку, йдемо з нами?

— Ні, я до викладача зайду, — збрехала Марічка. — Ідіть самі.

Олеся закохалася з першого погляду. А Богдан, здавалося, теж не залишився байдужим до яскравої дівчини. Через місяць вони вже зустрічалися, а Марічка перетворилася на третю зайву, хоча подруги намагалися цього не показувати.

— Марічко, ну не сумуй! — запевняла Олеся. — Ми ж з тобою як сестри! Богдан тебе теж дуже любить, як рідну!

— Та все добре, — відмахнулася Марічка. — Просто у мене сесія скоро, готуюся.

Але насправді все було не добре. Бо Богдан справді був особливим. Він єдиний серйозно цікавився думками Марічки, міг годинами обговорювати з нею книги та фільми. З ним вона могла говорити про те, про що ніколи не говорила з Олесею.

— Марічку, а ти не думала займатися наукою? — запитав він одного разу у кафе. — У тебе такий аналітичний розум!

— Та годі тобі! — розсміялася Олеся. — Марічка у нас практична, піде в бізнес, гроші заробляти!

— Не знаю, — тихо відповіла Марічка. — Може бути.

Богдан подивився на неї уважно, і вона відчула, як червоніє. У його очах було щось… розуміння? Зацікавленість? Вона не могла зрозуміти, що саме, але серце шалено калатало.

Через два роки вони одружилися. Розкішне весілля, біла сукня, щасливі батьки. Марічка була свідком, всміхалася на всіх фото й намагалася не зустрічатися поглядом із нареченим.

— Марічко, дякую тобі за все! — плакала Олеся у вбиральні, поправляючи макіяж. — Ти найкраща подруга в світі! Без тебе я б ніколи не впоралася!

— Усе добре, — гладила її по спині Марічка. — Будь щаслива.

А сама думала про те, як важко буде тепер бачити їх разом. Як болітиме серце щоразу, коли Богдан обійматиме Олесю, цілувати її, казати ті слова, які хотілося почути самій.

Але час лікує. Марічка заглибилася в роботу, зробила кар’єру, переїхала в інший район. Зустрічалася з різнимиВийшовши на вулицю, Марічка підійшла до Богдана, взяла його за руку, і вони пішли разом у ніч, усвідомлюючи, що настояща любов варта того, щоб за неї боротися.