Дядя Паша: Провідник у нове життя

Дядько Павло, або Життя триває…

Віталій сидів за кухонним столом, нудно дивлячись у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Відітхнувши, він з огидою подивився на недопиту каву у склянці — розведену до межі. Більше кави не було, як і грошей, щоб купити її. Віталій підвівся, вилив напій у раковину, сполоснув склянку, налив з чайника теплу воду та ковтнув її.

Як він опинився тут? Адже колись було все: робота, квартира, дружина, донечка… І нічого не лишилося.

***

Віталію було п’ятнадцять, коли мати привела в дім чоловіка. Тісно притиснувшись до нього, вона тримала його під руку.

— Це дядько Павло. Він житиме з нами. Ми розписалися, — соромливо сказала вона, тереблячи іншою рукою комір шовкової сукні.

Дядько Павло виглядав набагато старшим за матір, був нижчим за неї зростом і дуже худим. Він спокійно оглядав насупленого підлітка.

Віталій не був дитиною й здогадувався, що у матері хтось є. Вона часто вечорами йшла кудись, брешучи, що до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, ледь виразною усмішкою й зі стираною помадою на губах. Віталію навіть подобалося залишатися самому.

Усі казали, що мати у нього гарна й молода. Було приємно це чути, хоч сам він так не вважав. Мати — це мати, не гірша за інших. Але молода? Усі люди старші за тридцять йому здавалися старими.

Батька він не знав. Мати не любила про нього розповідати. І ось тепер вона привела в дім дядька Павла. Невже їм удвох було погано? Віталій розвернувся й пішов у свою кімнату.

— Віталію! — голос матері задрижав.
Він стукнув дверима.

— Сину, він добрий, надійний, з ним нам буде легше. Ти не ревнуй, для мене ти назавжди залишишся найважливішим, — промовила мати, зайшовши пізніше до нього. — Зараз приготую картоплю й вечерятимемо. І постарайся поводитися з ним чемно.

Мати метушилася коло дядька Павла, її щоки палали, погляд був затуманеним. Віталій відчайдушно ревнував. Відчуваючи провину, мати давала йому більше грошей на дрібні витрати. Відкуповувалася.

— Ти на матір не сердься. Вона у тебе хороша. Ти вже дорослий. Пройде кілька років, у тебе буде своя родина. Думаєш, легко їй буде самій? Ось то й воно. Я її не ображу, — пробував поговорити з Віталієм дядько Павло.

Віталій похмуро мовчав, хоч розумів, що той правий. Треба віддати дядькові Павлові належне — він ніколи не допитувався про школу чи те, ким Віталій хоче стати.

Закінчивши школу, Віталій оголосив матері, що нікуди не вступатиме, а піде до армії, почуваючи себе зайвим тепер.

— І правильно. Армія — хороша школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш пізніше, на заочному. Освіта потрібна. Послужиш, там і визначишся з професією, — рішуче сказав дядько Павло, перебиваючи матір, що вже починала голосити.

Через рік Віталій повернувся додому. Мати без кінця обіймала його, накрила святковий стіл, як слід. Віталій уперше дозволив дядькові Павлові теж обняти себе. Випив з ним нарівні й, не звикши, швидко захмелів.

— Що плануєш? — запитав дядько Павло. — До інституту післяВіталій глянув у вікно на золоте осіннє листя й усміхнувся — життя, нарешті, дало йому ще один шанс почати все спочатку.