Дід, адже вона досі там, – з жалем і сльозами промовила голос Марковни.

– Діду, вона так і лежить, — голос Марківни звучав жалібно, крізь сльози. Вона сперлася на підвіконня і, уткнувшись чолом у скло, спостерігала. — Скільки часу вже лежить, і навіть не поворухнеться!
– Може, здохла? — неприязно запитав Семенович. — Якщо не рухається.
– Ні, очі відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, на нічого уваги не звертає. Сусід собаку вигуляв, а вона навіть голови не повернула.
– Хвора, напевно, — припустив Семенович. — Час підійшов, ось і вмирає. Знайшла ж місце!
– Та ні ж! — Марківна з осудом подивилася на чоловіка. — У п’ятому під’їзді пам’ятаєш, старенька жила. Літ на десять старша за нас. Учора поховали. Це її кішка. Господиню — на кладовище, а кішку — на вулицю. Ех, люди, люди…
Семенович пам’ятав стареньку. Був колись знайомий з її чоловіком. Друзями не були, ні. Але при зустрічі кивали головою один одному. Це він організував чоловіків поставити дитячий майданчик у дворі, хоча у самого діти вже ним не користувалися.
Заодно спорудили пару-трійку столів із лавками під березами. Це вже для дорослих. Вік столітніх беріз дивом зберігся, нагадуючи, що колись тут був ліс.
Улюблене місце збору було у чоловіків. У вільний час їм подобалось тут “забити козла”, зіграти партію-другу в шахи, а то й чогось міцнішого випити в честь свята.
Досі збираються старожили під березами. Столи й лавки вже не раз оновлювали, а дерева так і ростуть, прикриваючи старих людей тінню, рятуючи від літньої спеки.
– Учора, кажеш? — Семенович дивився в телевізор, переживаючи набридливу рекламу в перерві футбольного матчу. — А що ж діти? Могли б узяти.
– Діти… — зітхнула Марківна. — Дітям, сам знаєш, крім квартири нічого не потрібно. Все, що старикам дорого, що оберігаємо, як зіницю ока, вони, коли прийде час, викинуть на смітник. І речі наші, і фотографії рідних, що все життя берегли. І грамоти, і нагороди. Життя таке стало. Але кішку-то навіщо? Жива ж душа.
Марківна ще щось бормотала, шморгаючи носом і протираючи очі хустинкою. Потім відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловікові, взулася і вийшла з квартири. Не було її хвилин п’ятнадцять. Увійшла вона, притискаючи до грудей осиротілу кішку, яка безвольно звисала з її рук.
– Хоч суди мене, хоч лаяй, а я так не можу! — з порога заявила вона і поклала кішку на підлогу в передпокої.
Кішка — звичайна сіра Мурка, у кімнату не пішла, а лягла біля дверей, так само віддалено вдивляючись у нікуди. Була вона вже в віці, років десять-дванадцять точно.
Семенович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів на кріслі перед телевізором, так і продовжував сидіти. Марківна, осуджуючи чоловіка, похитала головою і пішла на кухню, думаючи, чим би нагодувати кішку.
Наступного ранку кішка знову знайшлася на тому ж місці, але їжа з миски була підібрана, мисочка старанно вилизана.
– От і добре, — муркала Марківна. — Поїла, отже жити будеш. Значить, ще рано до господині. А час пройде — зовсім оправишся, звикнеш до нас.
Але звикала кішка важко. Лише через тиждень почала проявляти інтерес до господарів. Все так само лежачи біля дверей, вона піднімала голову і проводжала чи зустрічала їх без різниці.
Марківна гладила її по м’якому хутру, ласкаво розмовляла, намагалася нагодувати смачніше. Але та їла тільки вночі, коли господарі вже спали. Посудину для котячого туалету Марківна наповнила чистим піском і поставила у поєднаний санвузол, двері якого тримала відкритими.
Семеновича це дратувало — він звик до давно заведеної порядку в домі, і відкрита двері вважав кричущим порушенням цього порядку.
– Розляглася тут, — бурчав він, виходячи з квартири і переступаючи через лежачу кішку. — Місця більше немає?
Кішка не відповідала і тільки дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть спіткнувся, повертаючись із магазину з покупками.
– Та щоб тебе! — обурився він. — Піди ти звідси! В он кімнаті місця повно. Чого ти тут розляглася!
Кішка вислухала тираду, піднялася з в’язаного килимка, пристосованого для лежанки, і пройшла в кімнату. Семенович і Марківна тільки проводили її поглядами. Тепер Мурка цілими днями лежала в кутку кімнати, не проявляючи активності і не завдаючи клопоту господарям.
– Це що, кішка? — бурчав Семенович. — Старенька. Старенька і є! Поїсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Не видно її, не чутно.
– Та що ти таке говориш! — ображалася за кішку Марківна. — Сам подумай – скільки років вона прожила з господинею! Сумує по ній, напевно. Все її життя в ній і було. Ось і лежить, згадує щасливі дні, більше-то таких не буде. Ось постарієш, будеш жити з дітьми — точно так же будеш в куточку згадувати молодість та заважати всім. Дай Боже, не будуть ганяти і запинатися об тебе!
Ця розмова розворушила душу Семеновича. На Мурку він став дивитися іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більш не лає її, не загрожує виставити за двері.
Одного разу навіть приніс з магазину корм у пакетику. Спеціальний для котів, хоча Марківна годувала її бульоном із супу, накришивши туди шматочки вареного м’яса.
В один із теплих літніх вечорів Марківна поверталася від дочки. Та попросила її побути з онуком — прихворів, а наглядати за ним нікому, у дорослих на роботі завал.
З онуком усе гаразд, ганяє по дому, як угорілий — всім би хворим так. Посміхаючись, вона пригадувала веселі ігри внука, в яких і сама брала участь, заразившись дитячим ентузіазмом.
Увійшовши в квартиру, почула тихий голос чоловіка. Він вів бесіду. З ким це він там?
– Життя, воно таке… Подекуди здається — все! Легше лягти, так померти, ніж пережити. А пройде час — наче й поліпшується все, і знову жити хочеться. І дурні думки з голови виходять. Головне — перечекати це час. А якщо знайдеться людина, що зрозуміє тебе, підтримає, то і зовсім добре!
Марківна з подивом дивилася, як чоловік захоплено доносить свої думки до Мурки! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, інколи вставляючи муркочуче — Мряу!
– І що, розуміє вона тебе? — єхидно запитала Марківна, трохи ображаючись на кішку. «Отже ж, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною жодного разу не поговорила».
– Звісно! — переконливо заявив Семенович. — До речі, звати її не Мурка, а Матильда.
– Це вона тобі сказала? — захихотіла Марківна.
– Вона. Правда, Матильда?
– Мряу! — кішка пхнула Семеновича в плече.
– Іди-но краще в магазин, — Марківна не змогла стримати посмішку. — Борошно все закінчилося, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?
Семенович, не відповідаючи, піднявся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов з квартири. Від Марківни не сховалося, як кішка проводила його закоханими очима.
Він скоро повернувся, купивши пакування борошна і пару пакетиків корму.
– Збирайся, старенька, там чоловіки “козла забивають”. Ходімо і ми, давно я вже під березами не був.
– Та ти здурів, старий! — Марківна розгублено дивилася на чоловіка. — Я в цього вашого “козла” і грати-то не вмію. Що придумав!
– Про тебе і мови нема, — спокійно відповів Семенович. — Це я – Матильді…
Марківна, пересіваючи борошно, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік крокує через двір — до берізок, а поруч з ним, піднявши хвіст трубою, дріботить кішка, інколи піднімаючи мордочку і щось запитуючи. А Семенович їй відповідає, старанно жестикулюючи. На повному серйозі!