Connect with us

З життя

Дід, вона ж досі лежить, – голос звучав крізь сльози.

Published

on

– Діду, та вона ж так і лежить, – голос Марківни звучав жалісно, крізь сльози. Вона обперлася на підвіконня і притиснула лоба до скла, спостерігаючи. – Скільки часу вже лежить, навіть не поворухнулася!
– Може, вже здохла? – з неприязню в голосі запитав Семенович. – Якщо вже не ворушиться.
– Ні. Очі ж відкриті. І голову не опускає. Лежить і в одну точку дивиться, ні на що не звертає увагу. Сусід свого собаку виводив погуляти, так вона навіть голови не повернула.
– Мабуть, хвора, – припустив Семенович. – Час їй, от і вмирає. Знайшла ж місце!
– Та ні ж бо! – Марківна з осудом подивилася на чоловіка. – У п’ятому під’їзді, пам’ятаєш, старенька жила. Літ на десять старша за нас. Вчора поховали. Це її кішка. Хазяйку – на кладовище, кішку – на вулицю. Ой, люди, люди…
Семенович пам’ятав стареньку. Навіть колись був знайомий із її чоловіком. Друзями не були, ні. Але при зустрічі вітали один одного кивком голови. Це він організував чоловіків зробити дитячий майданчик у дворі, хоча власні діти вже в ньому не потребували.
Заодно сколотили кілька лавок під березами. Це вже для дорослих. Векові берези чудом збереглися, нагадуючи, що колись тут був ліс.
Улюблене місце збирання було у чоловіків. У вільний час любили вони тут зіграти партію-другу в шахи, а то й, чого гріха таїти – відзначити свято.
До сих пір збираються старожили під березами. Столи й лавки вже багато разів міняли, а дерева так і ростуть, укриваючи стариків тінню, рятуючи від літньої спеки.
– Вчора, кажеш? – Семенович дивився в телевізор, перечікуючи нав’язливу рекламу в перерві футбольного матчу. – А що ж діти? Могли б забрати.
– Діти… – зітхнула Марківна. – Дітям, сам знаєш, окрім квартири нічого не потрібно. Все, що старим дороге, що бережемо як зеницю ока, коли прийде час, вони викинуть на смітник. І речі наші, і фотографії родичів, що все життя берегли. І грамоти, і нагороди. Таке тепер життя. Але навіщо ж кішку? Жива ж душа.
Марківна ще щось бормотала, шморгаючи носом і витираючи очі хустинкою. Потім відійшла від вікна й, нічого не сказавши чоловіку, взулася й вийшла з квартири. Її не було хвилин п’ятнадцять. Повернулася, притискаючи до грудей осиротілу кішку, яка безвільно звисала з її рук.
– Хоч судіть мене, хоч сваріть, а я так не можу! – з порогу заявила вона й опустила кішку на підлогу в передпокої.
Кішка – звичайна сіра Мурка, у кімнату не заходила, а лягла біля дверей, так само відсторонено втупившись у порожнечу. Була вона вікова, років десять-дванадцять, не менше.
Семенович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і продовжував сидіти. Марківна, засуджуючи чоловіка, похитала головою й пішла на кухню, думаючи – чим би нагодувати кішку?
Наступного ранку кішка знайшлася на тому ж місці, але корм з миски був з’їдений, миска старанно вимита.
– От і добре, – воркувала Марківна. – Їла, значить жити будеш. Значить, рано тобі ще до хазяйки. А з часом – зовсім оговтаєшся, звикнеш до нас.
Але кішка звикала важко. Лише через тиждень почала проявляти інтерес до господарів. Все так само лежачи біля входу, вона піднімала голову й проводжала чи зустрічала їх байдужим поглядом.
Марківна гладила її по м’якій шерсті, ласкаво розмовляла, намагалася нагодувати смачніше. Але та їла лише вночі, коли господарі вже спали. Посудину для котячого туалету Марківна наповнила чистим піском і поставила в спільний санвузол, двері якого тримала відкритими.
Семеновича це дратувало – звик він до давно заведенного порядку в домі й відкриту двері вважав в’їдливим порушенням цього порядку.
– Розляглася тут, – бурмотів він, виходячи з квартири й переступаючи через лежачу кішку. – Місця більше нема?
Кішка не відповідала й лише дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть спіткнувся, повертаючись з магазину з покупками.
– От щоб тебе! – обурився він. – Йди звідси! В он у кімнаті місця повно. Чого ти тут розляглася?
Кішка вислухала його тираду, піднялася з в’язаного килимка, пристосованого для лежанки, і прослідувала в кімнату. Семенович і Марківна лише проводили її поглядами. Тепер Мурка цілими днями лежала в кутку кімнати, не проявляючи активності й не доставляючи клопоту господарям.
– Та хіба це кішка? – бурмотів Семенович. – Старенька. Старенька і є! Їсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Не видно її, не чутно.
– Та що ти таке говориш! – ображалася за кішку Марківна. – Сам подумай – скільки років вона прожила зі своєю хазяйкою! Сумує за нею, мабуть. Адже все її життя в ній було. От і лежить, згадує щасливі дні, більше таких не буде. От постарієш, будеш жити з дітьми – також сидітимеш у куточку, згадуватимеш молодість, так і заважати всім. Дай Бог, ганяти тебе не будуть і не спотикатися!
Ця розмова зачепила душу Семеновича. На Мурку він став дивитися іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше її не лаяв, не погрожував виставити за двері.
Якось навіть приніс із магазину корм у пакетику. Спеціальний для кішок, хоча Марківна годувала її бульйончиком з супу, накришивши туди шматочки вареного м’яса.
В один із теплих літніх вечорів Марківна поверталася від дочки. Та попросила її побути з онуком – трошки прихворів, а доглядати за ним нікому, у дорослих на роботі завал.
З онучком все гаразд, всі по дому носиться, як угорелий – всім би хворим так. Посміхаючись, вона згадувала веселі ігри онука, в яких і сама брала участь, заразившись дитячим ентузіазмом.
Ввійшовши в квартиру, почула тихий голос чоловіка. Він детально вів бесіду. З ким це він там?
– Життя, воно така річ… Іноді здається – все! Легше лягти та вмерти, ніж пережити. А пройде час – наче й налагоджується все, і знову жити хочеться. І дурні думки з голови вивітрюються. Найголовніше – перетерпіти цей час. А якщо знайдеться людина, яка тебе зрозуміє, підтримає – то й зовсім добре!
Марківна з подивом дивилася, як чоловік захоплено доводить свої міркування до Мурки! Та сиділа на підлокітнику крісла й уважно слухала співрозмовника, зрідка вставляючи муркотливе – Мряу!
– І що, розуміє вона тебе? – їдко запитала Марківна, трохи ображаючись на кішку. «От, знайшла її, доглядаю, годую, а вона зі мною ні разу не поговорила».
– Звісно! – переконано заявив Семенович. – До речі, звуть її не Мурка, а Матильда.
– Це вона тобі сказала? – засміялася Марківна.
– Вона. Правда, Матильда?
– Мряу! – кішка боднула Семеновича в плече.
– Іди краще до магазину, – Марківна не змогла стримати усмішку. – Мука вся вийшла, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинці?
Семенович, не відповідаючи, підвівся з крісла, погладив Матильду й, зібравшись, вийшов з квартири. Від Марківни не вислизнуло, як кішка проводила його закоханими очима.
Він незабаром повернувся, прикупивши упаковку муки й пару пакетиків корму.
– Збирайся, старенька, там чоловіки «козла б’ють». Підемо і ми, я вже давно під березами не був.
– Та ти збоживолів, старий! – Марківна ошаліло дивилася на чоловіка. – Я в цього вашого «козла» і грати не вмію. Що вигадав!
– Про тебе й мови нема, – спокійно відповів Семенович. – Це я – Матильді…
Марківна, просіваючи муку, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік крокує через двір – до берізок, а поруч з ним, задравши хвостик трубою, семенить кішка, зрідка піднімаючи мордочку і щось запитуючи. А Семенович їй відповідає, старанно жестикулюючи. На повному серйозі!

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 4 =

Також цікаво:

З життя5 секунд ago

Ми відмовляли собі в усьому заради щастя доньок. Чому ж тепер я стикаюся з їхньою байдужістю?

Ми відмовляли собі в усьому, аби наші доньки ні в чому не потребували. Невже я заслужила таку байдужість від власних...

З життя8 хвилин ago

Родительская “помощь

— Пока тебе не исполнится восемнадцать, я буду давать тебе деньги — небольшие, на еду, на одежду, хватит. А потом...

З життя10 хвилин ago

Я втекла з дому, втомившись від докорів за не допомогу брату — і не шкодую

Ось історія, переказана для українського контексту: Мама звинувачує мене, що не допомагаю з хворим братом — я втекла з дому...

З життя37 хвилин ago

Родительская “помощь

— Пока тебе не исполнится восемнадцать, я буду давать тебе деньги — небольшие, на еду, на одежду, хватит. А потом...

З життя38 хвилин ago

Ми відмовляли собі у всьому, щоб діти ні в чому не потребували. Хіба я заслужила таку байдужість від власних дітей?

Ми жертвували собою заради своїх доньок, щоб вони ні в чому не знали потреби. Невже я заслужила таку байдужість від...

З життя46 хвилин ago

«Жодної підтримки, поки дочка не залишить неробу: моє остаточне рішення»

Щодня наш дім усе частіше трясеться через сварки — не через мене чи чоловіка, а через зятя. Ця людина, яку...

З життя57 хвилин ago

Наш син потайки здав нашу квартиру: ми віддали йому все, а залишилися ні з чим

Наш син здав нашу квартиру навіть без нашого відома. Ми віддали йому все, а самі лишилися з нічим. Ми з...

З життя1 годину ago

Звинувачення мами проти мене: чому я втекла з дому і не шкодую

У маленькому містечку під Львовом, де старі вулички зберігають відлуння минулого, моє життя у 27 років затьмарене почуттям провини, яке...