Connect with us

З життя

Дівчинка з їхньої школи: малеча, страшненька, з великими губами та бровами і кривими ногами.

Published

on

В одній школі навчалась дівчина на ім’я Олена. Оленка-Пача. Невеличка, негарна, з великими губами, густими бровами, кривими ногами. З неблагополучної родини. Оленці постійно перепадало як від однокласників, так і від учителів. Хоча вчителі її жаліли, однокласники — ні. Одного разу на її шпильці хтось із дівчат помітив вошу – крику було! Хоча, як згодом зрозуміли, це могла бути і мушина капля, так.

Отже, Оленка була справжнім ізгоєм. Говорили, що саме з нею починався перший хлопчачий сексуальний досвід у старших класах. Розумом, кмітливістю чи міцним характером вона не вирізнялася. Зараз я розумію, що дуже важко бути особливою, коли батьки – алкоголіки, сестра невиліковно хвора, а носити треба старі важкі окуляри на резинці, бо нові, видані шкільним лікарем, носить вічно п’яний тато. На випускний прийшлося йти у старому й пом’ятому костюмі – мама не подбала, а сама не змогла. Ніхто праску не дав. І нема кому ввечері тебе зі школи забрати.

Після одинадцятого класу вона зникла. Не була на жодній зустрічі однокласників. Ми про неї швидко забули – адже ми на рік старші, яке нам діло до якоїсь Оленки! Її однокласники, проте, час від часу згадували. Місцеві всі на очах, а от Оленки нема. Казали, що поїхала на велику землю і там залишилась. Мати досі в селі, все так само тихо п’є, батько помер. Де сестра – ніхто не знає. У соціальних мережах її немає.

Ну, немає так немає. І, звичайно, до того моменту, як я її зустріла.

– Знаєш, Юлю, було важко. Дуже, просто катастрофічно. Їсти було нічого. Мати з села, якщо пришле картоплі, то добре. Працювати відразу пішла. Бувало – місяць один чай пила; а попросити не наважувалась. Коли тільки на роботу вийшла. Вночі працювала, вдень навчалась. З першої зарплати купила собі їжі на весь місяць і окуляри. Уявляєш, свої власні окуляри! У мене їх тепер штук сто! А чай досі не п’ю, не можу. Здається, що він пахне бідністю.

Сама бачиш – Олена проводить руками – негарна я. І одягалась… Я, Юль, труси два роки носила, дві пари. Бо на їжу впритул було. На заліках перший час у непритомність падала. Голод! – сміється. А потім мене на зупинці чоловік підібрав. Взяв і підібрав, як бездомного собаку. Пошкодував. А я, Юлю, не змогла відмовитись. Уперше в житті, мабуть, виспалась.

А на ранок пішла. Залишила записку, що мовляв дякую. У мене все добре. Я ж реально розуміла, що не та я людина. Тоді себе нижче плінтуса вважала. А він мене знайшов. Сперечалися страшенно – я кричала, що не треба мене жаліти, хай свою жалість куди подалі засунеть, я йому не псінка і не приблуда-котеня! А він наступного дня мене в РАЦС відвіз. Сказав, з машини тільки заміж вийдеш.

Сміється знову.

Білоголові малюки у статного чоловіка на руках, дуже схожі на матір. Легенькі, маленькі – пір’їнки, а не діти. Оленка, змахнувши порошинку з модної спідниці, обіймає всіх трьох – ну, погуляйте ще, мої милі, я зовсім скоро прийду!

Ні, Оленка не перетворилася на прекрасного лебедя. У неї все такі ж густі брови, але вміло підправлені стилістом, такі ж випнуті губи яскраві без жодної помади, такі ж сірі волосся, підстрижені так, що ця зачіска – жіночна і грайлива – нітрохи не псувала обличчя і була вельми підходящою. Окуляри у тонкій оправі завершували образ.

– Як звати?

Оленка, помовчавши, відповідає:

– Таня і Юленька. Вибач мене, Юлю, ви з Танюшкою ставилися до мене… нормально. Ну, хоча б були байдужі. Тобто… ну ти зрозуміла, так? Я ж ніколи й мріяти не сміла – чоловік, діти… Сестру забрала з інтернату. Мати все намагалась вилікувати, але так і не змогла, вона мене вже й забула. Не впізнала останнього разу навіть. А він – вона кидає погляд у бік пішого чоловіка – навчив мене себе любити. Скільки разів я йому істерики влаштовувала! Скільки разів кричала, навіщо я йому, замазура? Я хоч все вдома вміла, та зовсім темною була. Свекруха мене мало не в перший день ночувати і жити залишила. Книги мені читала, музику слухати примушувала, спілкувалася зі мною день і ніч. А в перервах жонглювати вчила мене! Уперше побачила – мало від сміху не померла, настільки несподівано! Апельсинами.

Очі Оленки сяють так, що у мене руки покриваються мурашками. Ой, Оленко, Оленко, як же я за тебе рада! Саме такі історії з життя змушують мене вірити в любов. Просто як виняток…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − дев'ятнадцять =

Також цікаво:

З життя45 хвилин ago

Все через тебе

— Олена Миколаївно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Софійки чіплявся. — Що значить — чіплявся? Марічко,...

З життя46 хвилин ago

Тайна загадкової картини

Тайemничий образ Соломія сиділа на задньому сидінні авто й дивилася у вікно. Настрій у неї був піднесений, немов перед святом...

З життя2 години ago

Шкідлива бабуся

Зла бабуся Маріанна вийшла з таксі і чекала, доки з машини вилізе маленька Олеся. — Дякую, — подякувала водієві Маріанна,...

З життя2 години ago

Вона знову тут

— Сину… — Вибачте, але я вам не син. Не звертайтеся так до мене. Мене звуть Олег. — Олежку… Сину!...

З життя3 години ago

Ти справжній чоловік чи ні?

Давно то було… — Знову сусіди зверху гуляють, ну скільки можна? Третя година ночі! — Оксана розбудила мирно сплячого Тараса,...

З життя4 години ago

Пошуки щастя в особистому житті

**Щоденниковий запис** Сьогодні був важкий день. Мама завжди хвилюється занадто, але сьогодні вона просто не могла заспокоїтись. — Мам, ну...

З життя5 години ago

Якось вийшло незручно

Це було дуже незручно… — Як то я його дружина? — У самому прямому сенсі. Принаймні, юридично — можу навіть...

З життя6 години ago

Чому ти зрадила мене у спині?

— Привіт, Мар’яно. Скільки вже ми з тобою не бачились? П’ятнадцять років? Або більше? — Мабуть, більше. Але ти жодної...