Дочка, що не існувала

Донька, якої не було

– Може, досить вже плакати?! На нас уже з сусідніх столиків дивляться. Добре, що нікого з моїх друзів тут немає, а то мені б зовсім стидно стало! — презирливо і з певним роздратуванням сказав Кирило.
– Кирило, ну навіщо… — ледве промовила дівчина, що сиділа за столом навпроти, і почала плакати ще сильніше.
– Знову двадцять п’ять! Які “навіщо”? Про яку дитину ти говориш? Ми з тобою узгоджували, що будемо мати дитину?! Познайомились пару місяців і досить! — Кирило сказав останню фразу так голосно, що люди за сусідніми столиками дійсно почали озиратися.
– Що ти таке говориш? Ми ж любимо один одного! Ти ж визнавався в почуттях! Ти казав… — Аля не встигла закінчити, бо Кирило перебив її.
– Слухай, досить цього всього… казав… не казав… Я взагалі через кілька днів переїжджаю в Америку разом із батьками. Ми вже й будинок тут продали, батько всі активи перевів. Так що, як кажуть, прощавай, крихітко! — молодий чоловік сказав ці слова і знову подивився на плачучу дівчину.
– Кирило… — прошептала вона тихо, намагаючись впоратися з черговою порцією сліз, що зрадницьки ринули з очей.
– Офіціанте, а можна рахунок?! Скільки можна чекати?! — Кирило підняв руку, жестом показуючи офіціантам, що йому потрібно розрахуватися якнайшвидше.
Офіціанти засуетилися, Кирило махнув на них рукою, дістав з гаманця кілька купюр, складених удвоє, і неохоче кинув на стіл.

– Короче кажучи! Я вже спізнююсь, твої істерики мені набридли. Я тобі нічого не обіцяв і нічого такого не казав! Я пішов, якщо хочеш, можеш собі ще щось замовити, тут вистачить. — сказав Кирило, жестом вказавши на гроші, і попрямував до виходу.
Аля дивилася йому вслід, закрила обличчя руками і знову почала плакати ще сильніше. Через хвилину біля столика з’явився офіціант. Молодий чоловік взяв гроші зі столу і почав прибирати чашки з-під випитої кави.

– Бажаєте що-небудь ще? — ввічливо спитав офіціант.
– Ні. Дякую. — Аля тихо сказала ці слова, намагаючись не дивитися на офіціанта своїми заплаканими очима.
Вона повільно встала, взяла з椅ки свою сумочку і також пішла до виходу. Машини Кирила біля кафе вже не було. Він поїхав.

Аля вийшла з кафе, і свіже повітря подіяло на неї благотворно. Слізи висохли і більше не текли по щоках. Той факт, що вона кілька хвилин тому плакала, видавали лише набряклі повіки. Дівчина машинально дістала з сумочки маленьке дзеркальце і вологу серветку, прибрала підтіки туші і пішла далі від нещасливого кафе.

Додому йти не хотілося. Дівчина звернула в маленький сквер, де ще в шкільні роки любила гуляти з однокласниками.

Присівши на лавочку, вона одразу згадала безтурботні шкільні роки. «Як же тоді все було просто і зрозуміло, а вся життя ще попереду. А проблеми… Із усіх проблем було тільки те, що найближчої суботи на танцмайданчику скасували дискотеку, та двійка з географії!» — подумала Аля про себе, і сльози знову зрадницьки полилися з очей.

– Дівчино, з вами все гаразд? Можу чимось допомогти? Ось візьміть платок, будь ласка. — вона почула приємний чоловічий голос і побачила руку, що простягає їй паперовий платок.
Аля взяла платок, а потім підняла голову і глянула на того, хто запропонував допомогу.

– Алька! Це ти?! — з ентузіазмом закричав чоловік.
– Толіку… — розгублено промовила Аля і спробувала встати з лавочки.
Толік швидко підхопив її і обняв, постійно повторюючи:

– Алька! Алька! Я так радий тебе бачити! Ти не уявляєш, тільки сьогодні вранці маму про тебе розпитував!
Через кілька секунд він нарешті випустив дівчину з обіймів.

– А ти чого тут сидиш одна, плачеш?
– Так о, йшла мимо, зайшла в наш скверик, згадала шкільні роки, і накотило… — Аля, на ходу придумала цю історію, щоб не розкривати справжні причини свого душевного стану.
– Ясно. Ти все ще така ж вразлива, як і раніше! І все ще така ж красива, навіть ще красивіша!
Дівчина подивилася на колишнього однокласника і усміхнулася.

– Алька, а пішли в кафе. Я знаю, тут недалеко є кафе, посидимо, поговоримо.
Анатолій вказав рукою в сторону, де знаходилось те саме кафе, з якого Аля тільки що вийшла, залившись слізьми. Зрозуміло, що повертатися туди дівчині зовсім не хотілося.

– Слухай, давай не в кафе. Може, тут прогуляємося і далі в парк? Морозива поїмо. Погода хороша. — запропонувала Аля.
– Ну давай. — усміхнувся Толік.
Вони погуляли в парку кілька годин, згадуючи шкільні роки. На цей час Аля навіть забула про Кирила і про свою незаплановану вагітність.

– А ти, що ж, все ще не заміжня? — обережно спитав Толік.
– Ні. Не склалося. — багато значно відповіла дівчина.
– Ось і в мене не склалося. — не то радісно, не то зневірено відповів Толік.
Аля і Толік почали зустрічатися ще в шкільні роки. Тоді всіх їх називали “нареченим і нареченою”, батьки вже потроху готувалися до весілля.

Але все змінила банальна і многими знайома ситуація. Анатолія забрали на рік в армію. Аля чекала його півроку, а потім зрозуміла, що закохалася.

Антон, так звали нового кавалера, спочатку красиво добивався Алі. Вона думала, що ось-ось хлопець зробить їй пропозицію. Але він не поспішав. Вони зустрічалися чотири роки, навіть пробували жити разом. Тільки от щось у відносинах було не так. Якось Аля спіймала Антона з іншою. Він просив вибачення, але дівчина вирішила, що такі стосунки їй не потрібні.

Кілька місяців Аля жила в замкнутій ситуації, намагаючись забути про зраду. А потім зустріла Кирила. Дивним чином ситуація повторилася. Аля щиро закохалася в галантного молодого чоловіка. Він красиво придвивався, дарував дорогі подарунки. Аля знову повірила в справжні почуття, була готова створити сім’ю. Однак для самого Кирила все, що відбувалося, було не більше ніж розвагою. Як тепер виявилося, на момент початку стосунків, Кирило вже знав про свій незабаром переїзд в США. Просто потрібно було провести час з кимось. Для цієї мети він і вибрав чудову Алю.

Толік не гнівався на дівчину за те, що вона не дочекалася. Він завжди був людиною розсудливим і раціональним. Про своє рішення Аля повідомила йому в листі. Відповідно він тільки побажав їй щастя. Однак, повернутися після служби в рідне місто не захотів, поїхав у Київ і планував залишитися там назавжди.

У столиці за ці п’ять років хлопець встиг отримати освіту, зустрічався з дівчиною, знайшов роботу. Особисте життя не налагодилось, на підприємстві відбулося скорочення кадрів, під яке Анатолій і потрапив, як останній працівник. Не довго думаючи, хлопець вирішив повернутися в рідне місто. На стосунки з Алею він не розраховував, оскільки був впевнений, що вона вже давно вийшла заміж.

А тут виявилось, що доля приготувала Толіку такий неймовірний сюрприз. Його улюблена дівчина не тільки не заміжня, але ще й вільна від стосунків. Зрозуміло, що Толік вирішив використати наданий шанс.

…З моменту їхньої зустрічі в сквері минуло два місяці. Толік і Аля почали зустрічатися. Хлопець щиро радів усьому, що відбувалося в його житті за останній час. Аля також зрозуміла, що досі закохана в Толю. Спокою дівчині не давало лише те, що під серцем вона носила чужу дитину. Щоразу, збираючись на побачення, вона розуміла — ці стосунки приречені.

Толік в черговий раз запросив кохану в ресторан. Вони пообідали, а потім хлопець дістав із кишені піджака обручку і зробив дівчині пропозицію.

– Ну що, ти згодна вийти за мене і, як говорять, жити разом до смерті, у радості й горі? — усміхаючись, спитав Толя, впевнений, що улюблена погодиться.
– Ні. — відповіла Аля і опустила очі.
– Як ні? Чому ні, Аля? Ми ж любимо один одного! Куди ти?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.

Минуло десять років…

– Мамо, а хто сьогодні забере мене з продовжки. Ти чи тато? — спитала Лада за сніданком.
– Не знаю. Ввечері подивимось, доню. — відповіла Аля, одночасно загортаючи чоловікові бутерброди.
– А ми з мамою разом за тобою приїдемо! І підемо в кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно сказав Толя, зайшовши на кухню.
– Ура! Тато! Ура! В кіно… — закричала радісна Лада.
– Їж, а то в школу спізнишся.
Толік подивився на дружину, що щось нервово набирала на екранному клавіатурі в смартфоні.

– Це що, знову він? — спитав він Алю.
– Так. Толя, він пише, що через суд відбере Ладу і забере в Америку. — сказала Аля і заплакала.
– Це потрібно припиняти. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
– Ні, Толю. Я за тебе переживаю.
– Усе буде добре. Ладо, ти готова? Пішли!
Анатолій з дочкою вийшли з під’їзду.

– Опа! Так от до кого Алька пішла! Колишній наречений! — сказав Кирило, що стояв біля під’їзду.
– Ладо, йди в машину. Мені з дядьком поговорити потрібно.
Дівчинка слухняно пішла і сіла на заднє сидіння.

– Значить, Алька тебе, як оленя, обманула. Ти хоч в курсі, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї запасний варіант був і все. — ехидно сказав Кирило. – А любить вона мене!
– Значить так! З Алею ми любимо один одного. Виховую я свою дитину. А от ти був найбільшою помилкою Алі, яку вона виправила. Іди звідси, і щоб я більше тебе не бачив! Або буде гірше…
З цими словами Толя толкнув Кирила. Той хитнувся, але втримався на ногах.

– Тато, ти скоро? В школу запізнимося!
– Іду, доню.
Анатолій і Лада поїхали. Кирило дивився вслід їдучому авто і розумів, що потерпів невдачу. Сам собою напрошувалося питання – а чи потрібно йому боротися? Боротися за любов, якої немає. І за доньку, якої

в нього ніколи не було. І не буде…

Ввечері він втік, і більше ніколи не повертався в рідне місто. Іноді потрібно поставити крапку, хочеться продовження.