Догляд за спадщиною

Дідусьові турботи

Микола Іванович овдовів півроку тому. Перша гаряча біль відступила, сховалась кудись під серце і застрягла там гострим крижаним клаптем, час від часи розтаваючи у найнепідходящі моменти. Питає хтось із сусідів при зустрічі: «Ну, як ти, Івановичу, тепер сам-от?» — і в очах діда заблимає той самий біль.

«Слабким став, раніше такого не було, — думав Іванович і миттєво відповідав сам собі. — Та й біди такої не було…»

Жив він у селі з молодості. Вийшов на пенсію, думав — от тепе́речка вільного часу вистачить. Але після втрати дружини часно́ став, і Микола не знав, що з ним робити. Все здава́лось марним… Хіба що молитва в церкві.

Донька виїхала заміж до міста, онука Тара́сика вже час було віддавати до школи. На початку літа дочка з зятем та онуком приїхали у село.

— Тату, ось тобі на вихова́ння, — почала розмову Олеся, показуючи на хлопчика. — Раніше був дитиною, мама з ним возилась, а тепер твій черед: треба зрости́ти з нього чоловіка.

— А батько його чому не виховує? — запитав Іванович.

— Батько в житті молотка в руках не тримав. Сам знаєш — Вітько музикант. Баян — його стихія. Взимку Тара́сика віддамо до музичної школи. Може, і до батька в клас потра́пить, — відповіла Олеся. — А виховання має бути різнобічним. Тож допомагай. Хочу, щоб мій син був схожим на тебе: таким самим майстром і працьовитим.

Микола Іванович усміхнувся і подивився на онука.

— Гаразд, Олесю. Так і буде. Навчу всьому, що вмію сам. Поки живий…

— Годі, тату — перебила його донька. — Жити будемо довго та злагоджено. А от з вихованням Тара́сика — допоможи.

Тоді ж дідо́к повів онука до своєї майстерні. Там вони оглянули верстат, полиці з інструментами й облаштували для Тара́сика свій куточок.

Спеціально для онука дід пристосував старий письмовий стіл, укоротивши ніжки й оббивши стільницю оцинкованою бляхою. Для Тара́сикового верстата знадобився й окремий інструмент — дрібніший, під дитячу руку.

Привісивши над робочим місцем онука поличку, дід розклав там найменші інструменти: молоточки, викрутки, маленькі плоскогубці, миниатюрну ножівку й кліщі. У круглих бляша́них коробочках з-під льодяників, що лишилися з часів його молодості, лежали цвяхи різних розмірів.

Тара́сик був у захваті й не відходив від діда, безперервно розпитуючи — що до чого. Олеся ледь змогла покликати їх на обід, після чого обоє знову пішли займатися «чоловічою справою».

— Ну от. Початок покладено, — сказав до вечора дід. — На сьогодні — годі. Завтра рано на рибалку йдемо. Тож треба приготувати снасті і лягти спати раніше.

Минали щасливі літні дні. Олеся з чоловіком помітили, що батько пожвавився, з’явилася колишня випростана постать і блиск в очах.

— Ну, Олесю, — здивовано говорив потайки від Івановича Віталій, — хоч ти й вчителька, але й синові гарний приклад подала, й батька оживила…

— Усі потребують уваги — і великі, і малі, — тихо відповідала Олеся. — Не можна дозволити, щоб тато згасав. Тепер частіше приїжджатимемо. Слава Богу, що Тара́сик йому помагає. Другому ж, окрім пляшки, нічого й не треба: одне лі́ко. А тут — онук, як сонечко ясне. От і добре. Я завжди знала, що мій тато — мудра людина…

Она зітхнула й пішла по городу, як це робила її мати. Горі́д і сад мали бути доглянуті, як і за неї, щоб батько не відчував, що все руйнується з її відходом.

Незабаром відпустка Олесі закінчилася, вона поїхала до міста, а Віталій із Тара́сиком залишилися у діда й допомагали йому у всьому.

Та настала осінь, і Тара́сикові треба було йти до першого класу. З цієї нагоди Миколу Івановича запросили до міста — проводжати онука до школи. З гордістю вів за руку онука Іванович. У костюмі та краватці, які він не вдягав років десять, він стояв на першій лінійці внука й хвилювався. ЗагравІ тоді Микола Іванович зрозумів, що його життя наповнилося новим сенсом — передавати свою мудрість і любов новому поколінню.