Душевні відкриття

Знову наближався Новий рік. Усе місто в метушні, торгові центри світять, повно народу, усі поспішають купити подарунки. Звідусіль лунає одна й та сама новорічна пісня, яку всі вже мільйон разів чули.

А Соломії зовсім не весело. Цей рік для неї та її мами Віри був важким вони вчилися жити без батька. Соломійка вже доросла, сама заміжня, синок Євгенчик, йому десять.

Батько

Рік тому, напередодні Нового року, помер її тато. Соломії було так боляче, що вона навіть не одразу зрозуміла, як важко мамі.

Богдан Іванович був люблячим чоловіком та батьком. Викладав економіку в університеті, ставився до студентів по-людськи.

Вони всі для мене як діти, казав він. Ніколи на них не кричу, не сварюся. А вони мені вдячні. За всі роки ніколи не було жодного конфлікта. Були запитання, але ми їх розбирали разом, і всі залишалися задоволені.

Так, тату, про тебе всі добре говорять, підтверджувала донька.

Богдан Іванович любив старі фільми, сміявся так, що всі навколо теж починали сміятися. Коли Соломія була маленькою, вони часто гуляли разом. Інколи вся родина ходила в кіно, гуляла в парку, у відпустку теж їздили втрьох.

Соломія бачила, як тато ніжно ставився до мами, тому й сама шукала чоловіка схожого на нього. І знайшла вона щаслива зі своїм чоловіком. Після весілля вони оселилися в квартирі, яку їм подарували батьки.

Все було добре. Але три роки тому у Богдана Івановича раптом знайшли рак. Віра з донькою були в шоці, а він їх заспокоював.

Нічого, дівчатка мої, нічого, так просто ви від мене не позбудетеся, жартував він, але в очах була сумна іскра.

А рік тому його не стало.

Не зможу жити без нього

На все життя в памяті залишиться стук мерзлої землі об труну, мамині ридання, сумні звуки тарілок на поминках, інколи думала Соломія.

Вона тепер постійно боїться за маму. Коли вони повернулися додому після похорону, Віра не роздягнувшись пішла у кімнату й сіла у крісло, в якому завжди сидів її чоловік. Сиділа мовчки, дивлячись у одну точку. Соломія теж не знала, що сказати сама була розбита цим горем.

Я не зможу, почула донька слова матері.

Підійшла, присіла перед нею навпочіпки, взяла її холодні руки у свої.

Що не зможеш, мамо?

Віра подивилася на доньку, ніби не розуміючи питання, і тихо прошепотіла:

Жити без нього. Не зможу.

Тільки тепер Соломія зрозуміла: як би їй не було важко, мамі ще гірше.

Чекала, коли пройде цей біль

З того дня минув рік. Віра з донькою вчилися жити далі без Богдана Івановича. Соломія поступово відвикала від батькового голосу в телефоні. Раніше, приходячи до батьків, вона завжди бачила знайому сиву голову в кріслі навпроти телевізора улюблене місце тата. А тепер його немає. Вона відвикала, залишився лише біль усередині. Вона чекала, коли цей біль, що гризе душу, зникне, але додався ще й страх за маму.

Господи, лише б мама витримала, прокидаючись серед ночі, думала Соломія, і ця думка ловила її найрізноманітніших місцях.

Тоді вона брала телефон і дзвонила мамі не вночі, звісно, але уранці, вдень і ввечері могла подзвонити. Вона страшенно боялася за неї.

Соломійко, не мучай себе, часто заспокоював її чоловік Андрій. Подивись на себе погляд згаслий, схудла, стала нервова. З мамою все буде добре. Ще трохи часу пройде, і життя налагодиться.

Мабуть, ти правий, Андрію. Але я кожного разу, коли бачу маму, лякаюся. Вона змінилася до невпізнання тиха, мовчазна. Про що вона весь час думає? Треба запросити її до нас.

Соломія взяла телефон і подзвонила. Мама відповіла тихим голосом.

Так, доню

Мамочко, приїжджай до нас. Сьогодні субота, підемо з тобою та Женечком у парк чи ще куди. Ну що ти сидиш сама.

Ні, доненько, дякую. Не хочеться мені з хати виходити, а тим більше їхати кудись. Та й я не сама я завжди в думках з татом.

Саме в думках. Мамо, я й хочу, щоб ти відволіклася. Приїжджай, умовляла Соломія, але та відмовилася.

Відключивши телефон, вона подивилася на Андрія.

Як її витягти з дому? Коли я приходжу, вона рада, але теж не хоче йти гуляти, каже, що їй краще поговорити вдома.

Терпіння, Соломійко, терпіння. Треба дати час.

Переживання

Сьогодні рівно рік, як помер Богдан Іванович. Через день Новий рік. Життя продовжуватиметься. Соломія зранку подзвонила мамі, але та не відповіла. Подзвонила ще раз і ще. Гудки йдуть, але Віра не бере трубку. Дівчина злякалася. Зазвичай такого не буває мама завжди відповідає.

Вона схопила ключі від авто й вибігла з дому. У підїзд залетіла з калатаючим серцем от-отВони їхали додому мовчки, тримаючись за руки, і вперше за цілий рік у їхніх серцях зявилась надія на те, що колись біль загоїться, а спогади про батька залишаться світлими.