Двері, які закриваються для кохання

Богдан стояв перед знайомими дверима й не спроможнавсь натиснути дзвінок. У руці він тримав велику сумку з речами, а в кишені курки дзвеніли ключі від квартири, які так і не насмілився дістати.

Три дні тому він вийшов звідси після чергової перепалки, грюкнувши дверима й киннувши дружині, що більше не повернеться. Соломія тоді запустила за ним капцюка і верескнула, щоб ішов куди очі бачать. Звичайна сімейна історія, як понад тридцять років шлюбу.

Але цього разу щось пішло не так.

Богдан натиснув дзвінок. За дверима почулись кроки, тоді голос Соломії:

– Хто там?
– Це я, Сонь. Відчини.
Тиша. Довга, неприємна тиша.
– Соль, чуєш? – повторив Богдан.
– Чую, – холодно відгукнулась дружина. – І тобі чого?
– Як чого? Додому прийшов.
– Це вже не твій дім.

Богдан остолопів. За тридцять років спільного життя Соломія ніколи так далеко не заходила, навіть під час найлютіших сварб.

– Соль, годі дурити. Відчини, побалакаємо.
– Не відчиню. І балакати не буду.
– Та що з тобою? З якого лиха цей галас?
– Сам знаєш, з якого.

Богдан справді знав. Три дні тому Соломія знайшла у його кишені номер телефону, написаний жіночою рукою. Банальна історія – колега з роботи дала свій номер, попросила подзвонити щодо наради. Але пояснити це розлютованій дружині виявилось неможливо.

– Соломіє, та я ж пояснив! Це Леся Петрівна з бухгалтерії! По роботі номер дала.
– По роботі, звісно, – почувся її голос із-за дверей. – О десятій вечора по роботі дзвонять?
– Яка десята? Я ж їй не дзвонив!
– Брешеш. Бачила в твоєму телефоні.

Богдан відчув, як усе всередині стислося. Він дійсно звонив Лесі Петрівні, але зовсім з іншого приводу. Дочка колеги вступала до інституту, де працював знайомий, і він обіцяв замовити словечко. Просто людина людині.

– Соль, впусти, і все поясню.
– Ні. Пояснюй звідси.

Богдан озирнувся. На сходах могли з’явитись сусіди, а виносити сімейні стрічки на люди він не хотів.

– Гаразд, слухай. Я дзвонив Лесі
Через тиждень Тетяна сама прийшла до сина, несучи зв‘язані у вузол чоловічі сорочки й приговарюючи: «Ось, збирай свого батька, набрид він мені тут під ногами крутитись – та й шматок тканіни принесла з надписом «простибатько», щоб Степан нову килимкову торбину зшив, адже стару вчора псувати став через свою невдачу додому потрапити…» та несподівано сльоза покотилася по її щеці, коли вона побачила Степана, що мирно годував горобців у дворі, згадавши, як вони зранку завжди робили це разом на своєму балконі. Телефон же у кишені Тетяни вже набрав половину номера дочки Наталки, щоб пошепки поцікавитися, чи не зустрічала та батька у супермаркеті вранці, бо в нього завжди виходило купувати не ту ковбасу.