— Ей ти, негіднику! Хутко сюди!!!

— Васильку! Злидня ти, біса шмат! Ну-ка хутенько йди сюди!!!

Баба Ганя звично підмітала з підлоги розбиту чашку і продовжувала сварити Василька, заздалегідь знаючи, що той до завтрашнього ранку на очі їй не з’явиться. Раніше, коли Василь був ще молодий і дурнуватий, він прибігав на бабині крики. Але, отримавши кілька разів ганчіркою по спині, став розумнішим. Тепер він безпомилково визначав ступінь небезпеки по інтонації та потужності децибелів. Коли можна показатися ввечері, а коли вже за два–три дні.

Цього разу в гонитві за мишею він випадково змахнув зі столу забуту чашку. Минулого разу — розсипав пакет з крупою, а до цього було ще багато дрібних непорозумінь. І все через підступних мишей. Але баба Ганя чомусь продовжувала сварити Василька, хоча, по суті, він тут був ні до чого. Він просто виконував свою роботу і справно звітував, приносячи бабці на подушку задушених мишей, кротів і щурів.

Вранці, прокинувшись і побачивши черговий «звіт», баба Ганя тихенько перехрестилася і завела стару пісню:

— Васильку! Злидня! Чому ти мені це знову в ліжко тягнеш? Вигоню, бісів сину!

А побачивши розбиту чашку, завелася ще більше. Але, справедливості заради, слід сказати, що на людях господиня свого кота нахвалювала. Мовляв, і мишолов відмінний, і чистий, і ласкавий. Василь намагався не підводити і охороняв малий бабин врожай з усім старанням. А інакше миші в підполі б знищили всю картоплю і моркву до останньої. Та й крупою не знехтували б.

А розбитий посуд і інші непорозуміння Василь філософськи списував на супутні неминучі втрати.

Цього вечора баба Ганя наляла в блюдечко молока і довго кликала кота, але той десь сховався і категорично відмовлявся з’являтися:

— Кись-кись-кись, Васю, злидню. Куди зник? Молоко скисне. Ну, і чорт з тобою…

Бабця вирішила підсмажити собі на вечерю картоплі. Відкрила кришку підвалу і, крекчучи, почала спускатися вниз по сходах. Зігнувшись у три погибелі та підсліпувато жмурячись, вона дісталася відсіку з картоплею. Коли очі звикли до напівтемряви, баба Ганя побачила Василька.

Він судомно дихав. Права передня лапа розпухла, стала вдвічі товщою за ліву. А поруч на картоплинах лежала здорова мертва гадюка.

«Господи! — охнула баба Ганя, живо уявивши, як їй в руку впиваються отруйні зуби. Вже від однієї лише цієї думки відразу підскочив тиск, а серце забилося з перебоями. — Васильку, рятівничок ти мій. Невже вирішив помирати? Зараз, зараз. Потерпи. Ах ти, злидню, як же так сталося. Що ж я без тебе?».

Підхопивши кота, баба Ганя вибралася з підвалу, схопила торбу з гаманцем і прямо в капцях побігла до сусіда.

— Петре! Петре! Виручай! Терміново відвези мене в райцентр.

— Що сталося, бабо Ганю? Чого така спішка, вночі та ще й наспіх?

— До ветеринарки треба. Василько гадюк кусив. Відвези, ради Бога прошу. Я з тобою потім розрахуюсь і за бензин, і за турботу.

— Зараз, бабо Ганю. Скажу дружині і їдемо.

Біля ветеринарної клініки баба Ганя вибралася з машини. Постійно охаючи і причитаючи, дістала кота, який, важко дихаючи, звисав як ганчірка, і швидко засеменила в приймальню.

— Доню, — звернулася вона до чергової. — Допоможи, будь ласка. Врятуйте Василька, бо в мене, крім нього, й нема нікого.

Одного погляду на нещасного кота було достатньо, щоб одразу поставити діагноз.

— Змія? Коли був укус?

— Сьогодні. А точно не скажу. Я його в підвалі знайшла і одразу до вас.

— Терміново під крапельницю.

Василька забрали.

Приблизно через двадцять хвилин лікар повернулася в приймальню і звернулася до баби Гані:

— Давайте оформимо документи. Ви, значить, господиня? Як вас звати?

— Ганна Сергіївна. Смирнова.

— Так, як звати кота? Скільки йому років?

— Василь, шість йому, мабуть. Ви вже врятуйте його, будь ласка. З Васильком я і поговорю, і кіно подивлюсь, і взимку з ним тепліше. Де ж я ще такого мишолова знайду? Он і від змії мене врятував.

Баба Ганя заплакала.

— Заспокойтеся. Ми зробимо все, що від нас залежить. Вам доведеться залишити його у нас в стаціонарі на ніч. Завтра приїжджайте, буде зрозуміло: що і як.

— Доню, скажи, а дорого це?

— Не переживайте. Заплатите тільки за ліки. Я впевнена, все буде добре. Кіт у вас — богатир! Викарабкається.

— А вас як величати?

— Віра Анатоліївна.

— Дай вам Бог здоров’я, Верочко.

У машині баба Ганя запитала у Петра:

— Петю, ти мене завтра вранці зможеш сюди довести?

— Бабо Ганю, я завтра на роботу в сьомій виїжджаю…

— От і я з тобою.

— Та лікарня ж з дев’ятої.

— Нічого, я почекаю.

— Ну гаразд. Завтра під’їду.

Наступного дня Віра Анатоліївна, йдучи на роботу, побачила на лавочці біля клініки вчорашню клієнтку. Старенька бабуся з надією піднялася їй назустріч:

— Як там мій злидень?

— Зараз подивимося.

Через півгодини баба Ганя, притискаючи до грудей кота, йшла до автобусної зупинки, гладила по голові Василька і промовляла:

— Ось, Васильку, Верочка сказала, що через три дні будеш як новенький. Я тобі сметани куплю. Та не з магазину, а домашньої, і ковбаси. Заслужив. Ти тільки живи подовше, злидень ти такий!.