— Гей ти, нероба! Негайно сюди!

— Василько! Паразит ти такий, лісовик! Йди-но сюди швидко!!!

Баба Ганна звично змітала з підлоги розбиту чашку і продовжувала лаяти Василька, заздалегідь знаючи, що той до завтрашнього ранку навіть не з’явиться на очі. Раніше, коли Василь був ще молодим і дурним, він біг на крики бабусі. Але, отримавши кілька разів ганчіркою і віником по заду, став розумнішим. І тепер за інтонацією і силою децибел безпомилково визначав ступінь небезпеки: коли можна з’явитися ввечері, а коли і через два–три дні.

Цього разу в погоні за мишею він випадково змахнув зі столу забуту чашку. Минулого — розсипав пакет з крупою, а до того було ще багато дрібних непорозумінь. І все через шкідливих мишей. Але баба Ганна чомусь продовжувала лаяти Василька, хоча, загалом, він тут був ні до чого. Він просто робив свою роботу і справно звітував, приносивши бабусі на подушку задушених мишей, кротів і пацюків.

Вранці, прокинувшись і побачивши черговий “звіт”, баба Ганна дрібно перехрестилася і завела стару пісню:

— Василько! Паразит! Навіщо ти мені це знову в ліжко тягаєш? Вижену, чорт, лісовик!

А побачивши розбиту чашку, завелась ще дужче. Але, справедливості заради, треба сказати, що на людях господиня свого кота нахвалювала. Мовляв, і мишолов видатний, і чистюля, і ласкавий. Василь старався не підвести і охороняв невеликий бабусин врожай з усією старанністю. Інакше миші в підлозі знищили б усю картоплю і моркву. Та й крупою не знехтували б.

А розбитий посуд і інші неприємності Василь філософськи списував на супутні неминучі втрати.

Того вечора баба Ганна налила в блюдечко молока і довго кликала кота, але він кудись пропав і категорично відмовлявся з’являтися:

— Кіс-кіс-кіс, Вася, паразит. Куди подівся? Молоко скисне. Ну, і чорт з тобою…

Бабуся вирішила підсмажити собі на вечерю картоплі. Відкрила кришку льоху і, крекчучи, стала спускатися вниз сходинками. Зігнувшись удвічі і підсліпувато примружуючись, вона дісталася до відсіку з картоплею. Коли очі звикли до напівтемряви, баба Ганна побачила Василька.

Він судомно дихав. Права передня лапа розпухла, ставши вдвічі товщою за ліву. А поруч на картопляних клубнях лежала велика мертва гадюка.

«Господи! — охнула баба Ганна, живо уявляючи собі, як їй у руку впиваються отруйні ікла. Вже тільки від цього відразу підскочило тиск і серце почало битися з перебоями. — Васильцю, рятівник мій. Ти що ж, помирати зібрався? Зараз, зараз. Терпи. Ах ти, паразит, ось же пощастило. Як же я без тебе?».

Підібравши кота, баба Ганна вибралася з льоху, схопила сумку з гаманцем і прямо в капцях побігла до сусіда.

— Павле! Павле! Виручай! Терміново відвези мене в район.

— Що сталося, бабо Ганно? Що за спішка, на ніч дивлячись?

— До ветеринарки мені треба. Василька гадюка вкусила. Відвези, Христом Богом благаю. Я з тобою потім розрахуюся і за бензин, і за турботу.

— Зараз, бабо Ганно. Жінці скажу і їдемо.

Біля ветеринарної клініки баба Ганна вибралася з машини. Щомиті охкаючи і причитуючи, дістала кота, який, важко дихаючи, висів як ганчірка, і швидко засеменела в приймальню.

— Донечко, — звернулася вона до чергової. — Допоможи, будь ласка. Врятуйте Василька, бо у мене крім нього і немає нікого.

Швидкого погляду на нещасного кота було достатньо, щоб відразу поставити діагноз.

— Змія? Коли був укус?

— Сьогодні. А точно не скажу. Я його в льосі знайшла і відразу до вас.

— Терміново під крапельницю.

Василька забрали.

Приблизно через двадцять хвилин лікар повернулася в приймальню і звернулася до баби Ганни:

— Давайте оформимо документи. Ви, значить, господиня? Як вас звати?

— Ганна Сергіївна. Смирнова.

— Так, як звати кота? Скільки йому років?

— Вася, шість йому, здається. Ви ж врятуйте його, будь ласка. З Васильком я і поговорю, і кіно подивлюся, і взимку з ним тепліше. Та й де я ще такого мишолова знайду? Ось і від змії мене врятував.

Баба Ганна розплакалася.

— Заспокойтеся. Ми зробимо все, що від нас залежить. Вам доведеться залишити його у нас в стаціонарі на ніч. Завтра приїжджайте, буде зрозуміло: що й як.

— Доню, скажи, а це дорого?

— Не хвилюйтеся. Заплатите тільки за ліки. Я впевнена, все буде добре. Кіт у вас — богатир! Викарабкається.

— А вас як звати?

— Віра Анатоліївна.

— Дай вам Бог здоров’я, Вірочко.

У машині баба Ганна спитала у Паші:

— Паш, ти мене завтра зранку зможеш сюди довести?

— Бабо Ганно, я завтра на роботу о сьомій виїжджаю…

— Ось і я з тобою.

— Так лікарня-то з дев’ятої.

— Нічого, я почекаю.

— Ну гаразд. Завтра під’їду.

Наступного дня Віра Анатоліївна, йдучи на роботу, побачила на лавці біля клініки вчорашню клієнтку. Старенька бабця з надією піднялася їй назустріч:

— Як там мій паразит?

— Зараз подивимося.

Через півгодини баба Ганна, притискаючи до грудей кота, йшла до автобусної зупинки, гладила Василька по голові і примовляла:

— Ось, Вася, Вірочко сказала, що через три дні будеш як новенький. Я тобі сметани куплю. Та не магазинної, а домашньої, і ковбаси. Заслужив. Ти тільки живи подовше, паразит ти такий!.