«Я думала, ти не повернешся…» — історія про неочікуване повернення

«Я подумала, що ти не прийдеш…» — історія одного повернення

Коли Дмитро повернувся додому з роботи, кинув сумку на підлогу, роззувся й пройшов у кухню:

— Що у нас на вечерю? — спитав він звично.

Оксана навіть не обернулася.

— Нічого. Але це неважливо. Сьогодні я говорила з господаркою квартири. Сказала, що ми виїжджаємо в кінці місяця.

Дмитро завмер.

— Що? Ми ж домовилися, що ще не знайшли новий варіант.

— А навіщо шукати? — вона повернулася до нього з усмішкою. — Ми переїжджаємо… до твоєї колишньої дружини, Наталі.

Він опустився на стілець, приголомшений.

— Оксано, ти при своєму?

— Цілком. Ти сам казав, що частина квартири все ще твоя. Ми заощадимо гроші, я вже знайшла садочок для Максимка поруч, да й магазини під боком.

Дмитро відчував, як йому бракує повітря. Він давно не відчував себе господарем свого життя. Робота стала менш оплачуваною, будівництво, на яке він покладав надії, затримали, і грошей катастрофічно не вистачало.

З Оксаною все давно йшло не так. Вона була молодшою, вимогливою і звикла до розкоші. Колись це здавалося привабливим. Тепер — вимотувало.

Він довго вагався, але все ж подзвонив Наталі.

— У нас проблеми. Треба десь пожити кілька місяців.

— Це й твоя квартира, Дмитре. Звичайно, приїжджай, — відповіла вона спокійно.

Коли вони прийшли, Оксана оглянула квартиру й невдоволено скривила ніс:

— Темнувато, — кинула вона й пішла по кімнатах у взутті. — Підходить.

Наталя все стерпіла мовчки. Але коли справа дійшла до кухні, поставила умови:

— Прибираємо по черзі. Їжу готуємо самі. Холодильник — спільний, але з полицями.

Оксана була обурена:

— Ми не наймалися жити за правилами!

— А ми не наймали вас у пансіонат, — відповіла Наталя, не підвищуючи голосу.

Наступний місяць став кошмаром. Оксана чіплялася до Наталі, натякала, щоб та виїхала. Але Наталя трималася. Дмитро мовчав, бо знав: його провина у всьому цьому.

Одного разу Наталя сказала:

— Я поїду до батьків. Відпочину. Тільки, благаю, не зруйнуйте квартиру.

Оксана ледве приховувала радість. А наступного дня знову почала розмову:

— Я замовила дизайнерський проєкт, вибрала плитку, треба платити…

Дмитро не стримався:

— Ти з глузду з’їхала?! Ми нічого не обговорювали. Я жодної копійки не дам!

— А ти хто, щоб вирішувати? — огризнулася вона. — Ти вже давно не чоловік, а гаманець, який майже порожній.

А ввечері вона зібрала речі.

— Ми з Максимком їдемо до Житомира. Захочеш повернути нас — приїжджай. І гроші привези.

Дмитро мовчки дістав картку й кинув у сумку.

— Із сином я бачитимуся по неділях.

Коли за ними зачинилася двері, Дмитро вперше за багато років відчув свободу. Він підійшов до вікна й довго дивився на річку.

За тиждень повернулася Наталя. Тихо, як завжди. Він почув воду у ванній й підбіг, забувши, що тепер у квартирі знову хтось є.

— Пробач… — пробурмотів він, коли побачив її.

Вона вийшла на кухню, а він, не обертаючись, сказав:

— Мені здається, я все ще люблю тебе.

— А я, Дмитре. Але назад дороги немає. Тільки якщо почати спочатку.

— Я готовий, — прошепотів він.

— Готовий він… — усміхнулася вона. — Чую, доведеться знову тебе годувати. Ну що, голодний?

— Авжеж. Зранку нічого не їв.

— Тоді чисти картоплю. У нас тут, між іншим, усе роблять самі…