Я дзвоню подрузі, а відповідає її донька.

Я телефоную своїй подрузі, трубку піднімає її дочка.

– Оксано, – кажу, – поклич маму.

– Не можу, – відповідає дівчинка. – Мама повезла бабусю купувати щось спортивне на ноги та джинси на резинці. У бабусі скоро круїз.

Я ледь не вирвалася на недоречну реакцію в присутності дитини. Бо мама моєї подруги ще нещодавно ходила повільно, а виходила тільки до лавочки у дворі. Постійно згадувала слабким голосом про свою швидку кончину, особливо в присутності гостей. І Леся, моя подруга, вирішила відволікти маму від цих похмурих думок і розмов, які зганяли всю родину в депресію.

Навесні вона десь дізналася, що для стареньких організують поїздку Європою, по Львову та околицям. Все враховано і передбачено. Завантаження-розвантаження-переміщення. Плюс медичні працівники поруч і додаткова допомога, яка, якщо потрібно, не тільки валізи донесе, але й самих бабусь. Мама, треба віддати їй належне, довго опиралася, бо розуміла, навіщо її відправляють до Львова на десять днів. Але потім погодилася, тим паче, її подруга по рецептах і діагнозах теж захотіла поїхати в місто мрій. А у двох вмирати веселіше.

Ну, зібрали дівчаток — одній сімдесят п’ять, іншій — на два роки більше, напутсвили поводитись добре і не піддаватись спокусам, відвезли до аеропорту, а там передали в руки команді, що везла сформованих пенсіонерок розважатися у Європу.

Подорож виявилася чудовою, мама щодня дзвонила додому з подарованого їй мобільного телефону і захоплено, приблизно годину, розповідала про сніданки-обіди-вечері та екскурсії по визначних місцях.

Проте невелика проблема все ж виникла. Маму під час поїздки наздогнав запор. Це загалом зрозуміло: літня людина, нове місце, їжа у готелі й таке інше. Організм відповів. Радитися на цю тему з групою підтримки їй здалося не надто зручним. Тому вона просто вирішила заглянути до аптеки навпроти, та й купити там клізму. Аптека виявилася хоч і маленькою, але надто сучасною. Там продавалися пляшечки, баночки, креми, якісь малозрозумілі медичні прилади, частково – за системою «сам бери». Ну, загалом, так, як має бути в такому закладі.

Заходить мама, починає водити очима по поличках, шукаючи потрібний предмет. Не знайшовши, тричі по колу обходить аптеку, зупиняючись і обмацуючи ті чи інші прилади, які хоч чимось нагадують клізму. Щоправда, вони досить незвичної і навіть, як би це сказати, фантастичної форми. Ну так це ж Львів! Цивілізація! А в цей час продавець, точніше фармацевт, або як їх там в аптеках називають, із непідробним здивуванням дивиться на маніпуляції старенької. І, намагаючись бути корисним, запитує, чим можу помогти, мадам? Ви говорите українською? Англійською? Німецькою?

А мама всіма мовами світу говорити, звісно, може. Але трохи. Французькою вона знає «бонжур». Англійською вивчила «хай» і «бай». Німецькою навіть може сказати цілу фразу: «Гітлер капут». Але це все не зовсім по темі. Тому вона починає жестами пояснювати, чого їй треба.

Плескає себе ззаду, а потім руками показує, щоб принесли щось таке кругле і довге. У продавця, в смислі фармацевта, очі на лоба полізли і рот наполовину відкрився. Він вже дивиться на бабусю з деяким страхом, у якому, проте, вгадується повага.

Врешті-решт з’ясовується, що наша мама говорить російською. Цей малий також жестами показує, мовляв, нікуди не рухатись, він зараз повернеться – одна нога тут, інша там. Вибігає з закладу і дійсно через пару хвилин повертається з літнім чоловіком на зразок комісара Мегре у виконанні Жана Ґабена. Та ще в картатому береті з помпоном. І з люлькою в руці. І говорить російською! Чоловік виявився чи то нащадком якогось російського князівського роду, чи то уламком білої гвардії. Він кожного ранку пив свою каву з булочкою та читав газету в кафе навпроти.

Там його продавець по-сусідськи і підхопив. Одним словом, з’ясувалося, що заклад з медичним ухилом — невеликий секс-шоп. Цей схожий на аптекаря збуджено обмалював картину. Мадам, мабуть, шукає щось особливе. От тільки він ніяк не може втямити, що саме. Нащадок дворян якраз мав внести ясність у цю заплутану справу. Коли до мами нарешті дійшло, де вона знаходиться, вона, як не дивно, не скрикнула: ах, боже мій, який жах! Не закрила червоне обличчя обома руками. І не вилетіла стрімголов з ганебної лавки.

Навпаки, з неприхованим інтересом поцікавилася у нащадка генерала Денікіна, а що це таке? І ось це? І це теж? Дещо навіть сам перекладач не знав. Тоді «фармацевт» влаштував їм невеличку екскурсію та лікнеп. Після чого мама з величезним презирством сказала своєму новому знайомому:

– Виродженці. Нічого вже самі не можуть. А ми запросто могли і те, і це, і, між нами, те теж. Причому, без всяких дурних штучок і дрючків, правда ж?

– Щира правда, мадам, – захоплено погодився внучатий племінник генерала Шкуро.

Словом, з поїздки Європою мама привезла не лише нові враження, а й нового друга. Вони переписувалися, передзвонювалися весь цей час. А тепер ось вирішили знову поїхати разом, чи то на Багами, чи то на Кариби. То вже не має значення.

– Ні, подумай, який кошмар, – жаліється мені по телефону Леся. – Дзвонять ті діти, ну, з Львова, з претензіями, що мама веде себе легковажно. Що їхній татусь занадто старий для таких поїздок і пригод. А я їм у відповідь кажу, щоб стежили за своїм дідом. Це він маму підбиває на різні дурощі. Взагалі, нісенітниця якась, скажи. Що старий, що малий – вітер у голові…

А поки діти сваряться і назначають винуватих у розпусті, ці двоє пакують валізи, купують спортивне на ноги і джинси на резинці. У них попереду круїз!