Connect with us

З життя

Я — не доглядальниця

Published

on

— Оленко, в мене для тебе не дуже гарні новини, — промовив Олег, поклавши ложку на тарілку й опустивши очі. — З мамою зовсім біда. Їй уже вісімдесят. Вона сама не справляється. Потрібен постійний догляд.

— Я того й боялась… — зітхнула Олена, витираючи руки рушником. — А ти з Ігорем говорив? Мабуть, доведеться шукати доглядальницю. Ми самі не потягнемо.

— Говорив. І ми вирішили: доглядальниця — дорого. Та й страшно пускати чужих у дім. Краще, якби хтось із рідних доглядав.

— «Ми вирішили»? — насторожилась Олена. — Ви вже все обговорили з братом?

— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужаку не довірятиме. До того ж, ти вдома, можеш звільнитися й приглядати за нею.

У грудях у Олени все стиснулося. Вона працювала бухгалтером, до пенсії залишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і пенсію?

— Олежу, мені треба подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не найкраще. Та й… ви з Ігорем навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.

— Оленко, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю хату. Вона все для нас зробила, тепер наша черга віддячити. Ми з Ігорем допомагатимемо, ти не залишишся сама.

Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А по суті — все впаде на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, «за родичем». І чітко поставила умову:

— Лише місяць. Потім вирішуємо питання знову. Безстроково я не згодна.

— Домовились. А поки перевеземо маму до нас — буде зручніше. Щоб не мотатися туди-сюди.

Наступного ранку Марія Іванівна, мати Олега, з’явилася на порозі їхньої двокімнатної квартири у Білій Церкві. Змарніла, рухалася з важкістю. Принесли крісло, постлали ковдру, розклали ліки, занесли миски, подушки, плед. У хаті повис запах хлорки та старості.

Олег одразу почав розпоряджатися:

— Підклади їй валик під спину. Борщ остиг, підігрій. І дивись, щоб усі ліки приймала — тепер це твоя відповідальність!

Олена мовчала, робила усе. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, наче навмисно, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на галас.

За пару днів навідався Ігор із дружиною — Ганною. Вони, не знімаючи курток, пройшлися кімнатами, наче музеєм. Оглядали все, коментували вголос: «Тут мама дихати не зможе», «Тут протяг». Олена стояла в кутку, мов тінь.

— Мамо, як тобі тут? Оленка тебе не ображає? — запитав Ігор.

— Сину, та хто ж за старою бабою доглядатиме? — знизила голос Марія Іванівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні вареників, ні уваги. Робить усе через силу…

Олена не витримала.

— Вареники будуть завтра. Сьогодні котлети та борщ. Нащо стільки їжі одразу?

— Оленко, — втрутилася Ганна, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти маєш годувати її, як дитину. Чи тобі важко?

— Ганно, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли буде ваша черга — робіть, як знаєте.

— А в мене робота! Я не можу. І… я не вмію! — заперечила Ганна, її пиха зникла.

Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.

А Олег, попри обіцянки, усе більше уникав участі:

— Оленко, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, стомився. До того ж, це ж традиція — щоб невістка за свекрухою доглядала. І ніхто не скаржився.

Олена мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.

Через три тижні Олег повернувся з «новиною»:

— Ми з Ігорем вирішили. Мама напише на тебе заповіт на хату. А ти звільнишся й будеш доглядати за нею постійно. Це справедливо.

— Що?! — Олена зблідла. — Ти серйозно думаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна хата ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!

— Подумай про сина! Ми ж могли б продати хату, поділити, і Тарасові щось дісталося б.

— Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто маю себе стерти?

Олег мовчав. Вигляд у нього був образитий.

— Мені байдужа на хату, Олеже. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву зранку, читати книжки, а не бігати з мисками. У тебе є брат — нехай хоч раз візьме відповідальність. Або знайдіть доглядальницю!

— Гроші! Усе зводиться до грошей! А твоя зарплата — копійки. Дома вигідніше!

— Ні! Моє рішення остаточне! — Олена подивилася чоловікові в очі. — Робіть, що хочете. Але я більше не буду доглядати за Марією Іванівною.

Через тиждень Олена зібрала речі. Тихо, без скандалів. Зняла кімнату у комуналці. Син — Тарас — підтримав: обіцяв допомагати гроТарас обіцяв допомагати грошима, дзвонити та приходити, адже розумів — мати має право жити для себе.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 − чотири =

Також цікаво:

З життя35 хвилин ago

Коли народилася їхня донька Надінка, Андрій та Ореста були у захваті: але незабаром дивна поведінка їхнього золотистого ретривера Ясминки затьмарила їхнє щастя

Коли їхну доньку Світлану народилася, Олексій і Марія були у небесній радості. Та незабаром дивна поведінка їхнього золотистого ретриверa Зірки...

З життя37 хвилин ago

Учні знущалися з нової вчительки, намагалися довести її до сліз, але за кілька хвилин сталося неймовірне

У 10-Б класі вже давно не було постійного вчителя з літератури. Одна пішла у декрет, інша не витримала й місяця....

З життя2 години ago

Щось заворушилося під сукнею нареченої, коли вона підписувала шлюбний документ…

Свято було наповнене радісним гомоном. М’яке світло лилося крізь високі вікна, позолочені крісла були зайняті вишукано одягненими родичами та друзями....

З життя2 години ago

Мене покинула рідна матір біля дверей чужої хати. Через 25 років вона влаштувалася до мене прибиральницею, не знаючи, що я – та сама донька.

Мене кинула рідна мати біля чужих дверей. Через 25 років вона влаштувалася до мене прибиральницею, не знаючи, що я та...

З життя2 години ago

Разом назавжди

Одне ціле Хтось, може, і не вірить у це, а хтось переконаний, що справді існують дві половинки, які знаходять одна...

З життя3 години ago

Учні знущалися з нової вчительки, хотіли викликати сльози, але через хвилину сталося неймовірне

У 10-Б класі давно не було постійного вчителя з літератури. Один пішов у декрет, інша не витримала й місяця. Коли...

З життя4 години ago

Тато, це ти? Хлопчик з таємницями на порозі

**«Ти мій тато!»** Я сидів у своїй звичній позі біля вікна, коли почув глухий удар по шибці. Кава розлилася на...

З життя4 години ago

«Це не моя дитина», — сказав мільйонер, коли вигнав дружину з немовлям. Та якщо б він знав правду…

“Це не моя дитина”, холодно прозвучало з уст мільйонера, перш ніж він наказав дружині забрати немовля й піти. Якби він...