Connect with us

З життя

Я — не доглядальниця

Published

on

— Оленко, в мене для тебе не дуже гарні новини, — промовив Олег, поклавши ложку на тарілку й опустивши очі. — З мамою зовсім біда. Їй уже вісімдесят. Вона сама не справляється. Потрібен постійний догляд.

— Я того й боялась… — зітхнула Олена, витираючи руки рушником. — А ти з Ігорем говорив? Мабуть, доведеться шукати доглядальницю. Ми самі не потягнемо.

— Говорив. І ми вирішили: доглядальниця — дорого. Та й страшно пускати чужих у дім. Краще, якби хтось із рідних доглядав.

— «Ми вирішили»? — насторожилась Олена. — Ви вже все обговорили з братом?

— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужаку не довірятиме. До того ж, ти вдома, можеш звільнитися й приглядати за нею.

У грудях у Олени все стиснулося. Вона працювала бухгалтером, до пенсії залишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і пенсію?

— Олежу, мені треба подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не найкраще. Та й… ви з Ігорем навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.

— Оленко, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю хату. Вона все для нас зробила, тепер наша черга віддячити. Ми з Ігорем допомагатимемо, ти не залишишся сама.

Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А по суті — все впаде на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, «за родичем». І чітко поставила умову:

— Лише місяць. Потім вирішуємо питання знову. Безстроково я не згодна.

— Домовились. А поки перевеземо маму до нас — буде зручніше. Щоб не мотатися туди-сюди.

Наступного ранку Марія Іванівна, мати Олега, з’явилася на порозі їхньої двокімнатної квартири у Білій Церкві. Змарніла, рухалася з важкістю. Принесли крісло, постлали ковдру, розклали ліки, занесли миски, подушки, плед. У хаті повис запах хлорки та старості.

Олег одразу почав розпоряджатися:

— Підклади їй валик під спину. Борщ остиг, підігрій. І дивись, щоб усі ліки приймала — тепер це твоя відповідальність!

Олена мовчала, робила усе. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, наче навмисно, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на галас.

За пару днів навідався Ігор із дружиною — Ганною. Вони, не знімаючи курток, пройшлися кімнатами, наче музеєм. Оглядали все, коментували вголос: «Тут мама дихати не зможе», «Тут протяг». Олена стояла в кутку, мов тінь.

— Мамо, як тобі тут? Оленка тебе не ображає? — запитав Ігор.

— Сину, та хто ж за старою бабою доглядатиме? — знизила голос Марія Іванівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні вареників, ні уваги. Робить усе через силу…

Олена не витримала.

— Вареники будуть завтра. Сьогодні котлети та борщ. Нащо стільки їжі одразу?

— Оленко, — втрутилася Ганна, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти маєш годувати її, як дитину. Чи тобі важко?

— Ганно, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли буде ваша черга — робіть, як знаєте.

— А в мене робота! Я не можу. І… я не вмію! — заперечила Ганна, її пиха зникла.

Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.

А Олег, попри обіцянки, усе більше уникав участі:

— Оленко, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, стомився. До того ж, це ж традиція — щоб невістка за свекрухою доглядала. І ніхто не скаржився.

Олена мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.

Через три тижні Олег повернувся з «новиною»:

— Ми з Ігорем вирішили. Мама напише на тебе заповіт на хату. А ти звільнишся й будеш доглядати за нею постійно. Це справедливо.

— Що?! — Олена зблідла. — Ти серйозно думаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна хата ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!

— Подумай про сина! Ми ж могли б продати хату, поділити, і Тарасові щось дісталося б.

— Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто маю себе стерти?

Олег мовчав. Вигляд у нього був образитий.

— Мені байдужа на хату, Олеже. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву зранку, читати книжки, а не бігати з мисками. У тебе є брат — нехай хоч раз візьме відповідальність. Або знайдіть доглядальницю!

— Гроші! Усе зводиться до грошей! А твоя зарплата — копійки. Дома вигідніше!

— Ні! Моє рішення остаточне! — Олена подивилася чоловікові в очі. — Робіть, що хочете. Але я більше не буду доглядати за Марією Іванівною.

Через тиждень Олена зібрала речі. Тихо, без скандалів. Зняла кімнату у комуналці. Син — Тарас — підтримав: обіцяв допомагати гроТарас обіцяв допомагати грошима, дзвонити та приходити, адже розумів — мати має право жити для себе.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири × п'ять =

Також цікаво:

З життя6 години ago

Stepfather

**Stepfather** Because youve got no business hanging around a young girl like that! snapped James. Excuse me? Youve completely messed...

З життя6 години ago

Returned Home—No Husband, No Trace of Him or His Belongings in Sight

She came home to find no husband and none of his belongings. “Whats with that look?” Zoe smirked. “Stan just...

З життя14 години ago

Back Home—No Husband, No Trace of Him Left

**Diary Entry** I came home to find neither my husband nor any of his things. Why are you looking at...

З життя14 години ago

Revenge for My Mother

**A Lesson in Control** *Diary Entry* The call came late at night, the voice on the other end distorted and...

З життя16 години ago

Avenged My Mother: A Tale of Justice and Retribution

**A Revenge for Mum** “Your daughter is with us. Bring £100,000, and she stays alive. I’ll send the meeting point...

З життя17 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“Of course, everyone remembers perfectly well” “I dont remember because it never happened!” Peter Redford said seriously, looking at her...

З життя18 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“I dont remember because it never happened!” said Redford, looking at her with his earnest, grandfatherly eyes. The conversation died...

З життя19 години ago

Shut Up!” He Snarled, Hurling the Suitcase to the Floor. “I’m Leaving You and This Dump You Call a Life.

“Shut it,” the husband snapped, tossing his suitcase onto the floor. “I’m leaving you and this dump you call a...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.