Я не служниця для родичів чоловіка

Коли свекруха, Оксана Іванівна, вийшла на хвилинку з кухні, мій свекор, Микола Петрович, повернувся до мене й наказав: «Софійко, йди підігрій мені ту курку, бо вже зовсім холодна!» Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Невже тепер я офіційно покоївка? Хочете — самі підігрівайте, хотілося мені викрикнути, але замість цього, пестячи кота, що терся об мої ноги, я відповіла: «Миколо Петровичу, я не прислуга, підігрійте самі.» Він подивився на мене, ніби я зрадниця, а я відчула, як усе всередині закипіло. Це було не просто про курку — це була межа, яку я не збираюся переступати.

Ми з чоловіком, Олегом, живемо окремо, але щонеділі приїжджаємо до його батьків на вечерю. Оксана Іванівна готує так, що аж слинки течуть, і я завжди радо їду — побалакати, поласунчати її фірмових вареників, послухати оповідки. Микола Петрович зазвичай мовчазний, сидить на чолі столу, як гетьман, і більше бурчить, ніж говорить. Я звикла, що він любить покомандувати: то «подай сіль», то «прибери тарілки». Але я не звертала уваги — вік, звички, що вже поробиш. Але цього разу він перейшов усі межі.

Того вечора ми сиділи за столом, їли смажену курку з картоплею. Оксана Іванівна, як завжди, метушилася, підкладала нам добавки, а я допомагала їй прибирати посуд. Коли вона вийшла у двір, щоб принести узвар, Микола Петрович вирішив, що настав його час. Я сиділа, гладила їхнього кота Рудька, що муркотів у мене на колінах, і раптом почула наказ: «Підігрій курку!» Я спочатку подумала, що помилилася. Він дивився на мене так, ніби я повинна стрімголов кинутися до мікрохвильовки. А я, між іншим, після роботи, стомлена, у своїй вихідній сукні, приїхала в гості, а не найматися кухарочкою.

Моя відповідь його явно вразила. Він насупився, пробурмотів щось на кшталт: «Оце молодь пішла, ніякої поваги.» Поваги? А де повага до мене? Я не проти допомогти, але це був не прохання, а наказ, ніби я тут на побиручках. Оксана Іванівна повернулася, відчула напругу й запитала: «Що трапилося?» Я хотіла розповісти, але Микола Петрович мене перебив: «Та нічого, Софійко просто не хоче старому допомогти.» Допомогти? Невже підігріти курку — тепер подвиг? Я ледве втрималася, щоб не спалахнути, і лише сказала: «Оксано Іванівно, я завжди допомагаю, але я не покоївка.»

Дорогою додому я розповіла Олегу. Він, як завжди, намагався згладити: «Софійко, тато не зі зла, він просто звик, що мама все робить. Не бері до серця.» Не брати? Легко йому казати, він же не отримує накази! Я нагадала, що не проти допомагати, але тон Миколи Петровича був такЯ зрозуміла, що інколи треба захищати свої кордони навіть від близьких, бо повага — це не лише про вік, а й про взаємність.