Я нестерпно заздрю сестрі: вона має все, про що я лише мрію, поки несу тягар родини.

Я нестерпно заздрю своїй сестрі. Її чоловік готовий подарувати їй весь світ, а я тягаю на собі весь тягар родини.

Я до нестями заздрю своїй молодшій сестрі Оксані. Її життя — наче казка, де вона принцеса, а її чоловік виконує всі її забаганки, як вірний лицар. А я, наче змучена Попелюшка, тягну на своїх плечах усю родину, задихаюся від втоми та безнадії. Іноді мені здається, що я найнещасливіша жінка на світі. З моїм чоловіком, Андрієм, ми разом уже майже десять років. За цей час ми багато пережили: були моменти радості, але частіше — темні часи, повні випробувань.

Зараз настав один з найпохмуріших періодів нашого життя. Рік тому Андрій вирішив змінити роботу. Нам обіцяли золоті гори: стабільний дохід, гарні умови, світле майбутнє. Але реальність виявилася жорстоким глузуванням над нашими сподіваннями. Нова посада стала справжнім пеклом, гіршою за попередню, а тепер Андрій звинувачує у всьому мене, наче я одна підштовхнула його до цієї прірви.

— Це ти хотіла, щоб я змінив роботу? Ну от, задоволена тепер? — він кидає мені з отруйною усмішкою при кожній нагоді.

Але хто міг передбачити такий поворот? Я лише хотіла, щоб він зростав, щоб наша родина нарешті вийшла з вічної бідності. Хіба я могла знати, що все обернеться катастрофою? Тепер ми тонемо у фінансовій ямі. Моя зарплата — єдине, що тримає нас на плаву, тому що Андрію вже кілька місяців затримують виплати. Ми ледь зводимо кінці з кінцями, і щодня я відчуваю, як цей тягар давить дедалі сильніше.

Минулої весни в мене зламався телефон. Ремонт коштував би майже стільки, скільки новий апарат, і ми вирішили відкласти покупку. Кілька місяців я мучилася зі старим планшетом, доки не довелося здати його до ломбарду. Туди ж пішли майже всі мої золоті прикраси — ті небагато речей, що нагадували про кращі часи. Гроші були потрібні терміново, і я віддала все, що мала. А речі Андрія? Ні, їх ми не чіпали — лише мої жертви пішли в діло.

Оксана, моя молодша сестра, змилосердилася наді мною і віддала свій старий телефон, щоб я могла хоч якось триматися на зв’язку. Я викладалася на повну, щоб моя родина не голодувала. Так, Андрій теж працює, іноді бере підробітки, але робить це з таким скрипом, наче я змушую його на каторгу. Кожного разу його доводиться вмовляти, мало не на колінах просити.

Нещодавно чоловік Оксани, Олексій, згадав, що на 8 березня вона попросила в подарунок новий iPhone. Я відчула, як всередині мене запалала пекуча заздрість — почуття, за яке мені соромно, але я не можу його заглушити. Вони з Олексієм винаймають квартиру у Львові, як і ми з Андрієм, але в них все інакше. Оксана крутить чоловіком, як марионеткою: він працює вечорами таксистом, їздить у відрядження, збирає гроші і у всьому їй догоджає. Її зарплата — це її особистий маленький скарб, який вона витрачає тільки на себе. Минулого року вона просто пішла в бутік і купила собі розкішне пальто, бо так захотіла.

— За житло, їжу та інші турботи повинен відповідати чоловік, — заявляє вона з упевненістю королеви.

Оксана — справжня красуня. Вона вкладає всі свої гроші в себе: нарощування вій, ідеальний манікюр, доглянуті брови, стильні зачіски, модний одяг і інші жіночі радощі. Поруч із нею я відчуваю себе якоюсь сірою тінню — пошарпаною, недоглянутою, забутою. Я вже й не згадаю, коли востаннє була у перукаря, а про манікюр і взагалі мовчу. Все, що я заробляю, йде на родину, а Андрій навіть не думає принести додому зайву копійку. Будь-яку підробіток чи зміну в житті доводиться витягати з нього кліщами.

Нещодавно я отримала зарплату, і Андрій знову натякнув, що за квартиру і їжу знову доведеться платити з мого гаманця. Мене розриває від образи: він навіть не намагається щось змінити, не старається заради нас.

— Ти ж знаєш, з грошима туго, зарплату знову затримують, — буркнув він, коли я запитала, що він подарує мені на день народження.

Але варто йому не отримати подарунок на свято, як він ображається, як дитина. Я завжди намагаюся порадувати його, знайти хоч якусь дрібницю, щоб він не відчував себе обділеним. А він? Я не чекаю від нього дорогих телефонів або розкішних сюрпризів — щастя ж не в грошах. Але навіть простого уваги, маленького жесту турботи від нього не дочекаєшся. Він цього просто не розуміє.

Я думала, що наші біди — тимчасові, що це лише темна смуга, яка скоро закінчиться. Але тепер бачу: це не смуга, а ціле життя. Я намагалася говорити з Андрієм, доходило до сварок, але він лише розводить руками: «Зарплату затримують, що я можу зробити?»

— А якщо б у нас були діти, як би ми тоді виживали? — запитала я одного разу у відчаї.

Він промовчав. А я дивлюсь на Оксану, і заздрість з’їдає мене зсередини. Мені соромно за ці почуття, але вони сильніші за мене. Її чоловік носить її на руках, обсипає подарунками, купує все, що вона забажає, а я досі користуюся її старим телефоном, який вона викинула за непотрібністю. Чому одним жінкам, як Оксані, дістається все? Це доля така щаслива? Чи справа в чоловіках? Чому в одних життя — суцільне свято, варто лише пальцем клацнути, а в мене — безкінечна сіра туга?