Я подаю на розлучення, – заявила вона.

– Я подаю на розлучення, – оголосила Оля.

Дмитро в цей час зацікавлено дивився футбол і… ніяк не відреагував на слова дружини.

Оля підійшла і вимкнула телевізор.

– Що ти робиш?! Здуріла?! – закричав Дмитро, потім схаменувся, зробив над собою зусилля і миролюбно промовив:

– Вибач. Просто там такий важливий момент.

– Переконана: не важливіший за те, що я сказала.

– А що ти сказала? – зніяковів чоловік, зрозумівши, що, як завжди, пропустив слова дружини повз вуха.

– Я подаю на розлучення.

Дмитро витріщив очі:

– Як «на розлучення»? Чому? Здавалось, у нас все добре.

– Тобі здавалося.

– Почекай… Вчора ми були в театрі, позавчора я приніс квіти, на минулому тижні ходили в кіно. Все, як ти любиш…

– Так, але тільки все це було вперше за сім років шлюбу. Я навіть знаю, чому.

– І чому ж?! – Дмитро починав злитися.

– А тому, що я віддала дітей в садок, влаштувалася на роботу, почала відвідувати спортзал, салон краси, змінила імідж, завела нових друзів.

– Причому тут це?

– А до того, що ти раптом побачив, що я комусь цікава, що чоловіки звертають на мене увагу, що я вже не потребую тебе, як раніше.

– Нісенітниця якась…

– Ні, Дмитро, це не нісенітниця. Інакше ти б не злякався і не почав би крутитися біля мене, догоджати, заглядувати в рот, дарувати квіти. Я вже не кажу про кіно і театр. Це з твоєї сторони – просто подвиг!

– Я старався… Хотів зробити приємне… Зачекай, я так і не зрозумів: ти з-за цього вирішила розлучитись?

– Так. Я більше не хочу так жити. Тепер ти прикидаєшся люблячим чоловіком, а де ти був, коли я вагітна ходила, коли дітей народжувала, коли ночами не спала? Ти ж ні разу в чомусь мені не допоміг! Присутній у нашому житті суто символічно. Приходив, їв, спав. Можу порахувати, скільки разів ти дітей на руки брав!

– Я взагалі-то працював! – Дмитро навіть підскочив від обурення, – щоб вас забезпечити!

– Працював, не сперечаюсь. Але ж не тільки нас забезпечував – себе теж. І вихідні мав, тільки надав перевагу провести їх з друзями.

– Маю право!

– У мене вихідних не було, – продовжила Оля, не звертаючи уваги на репліку чоловіка, – хоча діти… вони ж і твої теж. Тільки тебе це цікавило в останню чергу. Так і чую твої слова: я тобі гроші віддав, чого ти ще хочеш? А я хотіла… Щоб поряд був надійний, рідний чоловік. Щоб підтримував. І не тільки матеріально, але і морально. Щоб пошкодував врешті-решт.

Але тобі було не до цього. Ти жив своїм життям, в якому не було ні мене, ні наших дітей…

– Не перебільшуєш.

– Я і не перебільшую. Ти хоч знаєш, в який садочок вони ходять? До нього добираємось хвилин сорок. Зранку! В транспорті! А ти на роботу один в машині їздиш, як пан. І виходиш за двадцять хвилин. Проте жодного разу не запропонував відвезти дітей в садок.

– Ти не просила, – пробуркотів Дмитро.

– А чому я повинна просити? Є речі, про які люблячого чоловіка і батька не просять. Це само собою зрозуміло. Правда, не в твоєму випадку, оскільки про любов мова не йде. Ніколи не йшла…

– Ти прям монстра з мене зробила…

– Ні, Дмитро, ти не монстр. Ти просто зовсім чужа мені людина. Став чужим… Або був.

– Це тобі, а дітям? Що їм скажеш? Як поясниш?

– Ой, тримайте мене семеро! – розсміялася Оля, – вони ж зовсім недавно почали тебе на вулиці впізнавати! Так що з цим проблем у мене точно не буде.

Дмитро не знайшов, що відповісти. Частково Оля була права, але і його можна зрозуміти: він – чоловік, вона – жінка і повинна знати своє місце, і домом займатися повинна, і дітьми. Батько Дмитра завжди так говорив. І мама погоджувалася. А Оля чомусь незадоволена…

– І як ти збираєшся жити на одну зарплату з двома дітьми? – пішов Дмитро в атаку, – що стосується мене – то я ні копійки не дам!

– Даш, – спокійно відповіла Оля, – аліменти ніхто не відміняв. І майно, яке нажили за сім років ми через суд поділимо. Хоча там і ділити особливо нема чого, але все-таки. Холодильник, як не крути, нам з дітьми потрібніший. А, знаючи тебе, я впевнена: саме за нього ти вчепишся, щоб побільше боляче зробити. Тому все – тільки через суд. На щастя, квартири у нас немає. До речі, ти можеш в цій залишитись. А нам з дітьми я іншу зніму (виголошуючи останню фразу, Оля робила невелику паузу в глибині душі, сподіваючись: Дмитро не погодиться, скаже, що іншу квартиру зніме саме він, що дружина і діти можуть жити там, де звикли… Але Дмитро нічого такого не сказав), – … я вже підібрала підходящу недалеко від садочка.

– Ну і йдіть! – Дмитро більше не міг спокійно слухати Олю, – подумаєш: Пані! Все продумала?! Нічого не забула?! А машина? Її я тобі не віддам!

– А я і не прошу, – усміхнулася Оля, – вона мені не потрібна.

– З чого це ти така щедра?! – Дмитро вже не міг зупинитися, – машина їй не потрібна! Небось вже на іншій катаєшся?! Ну, признайся: давно у мене роги виросли?! Щось ти надто сміливою стала!

– Не здивував, – Оля була абсолютно спокійна, – я знала, що почую щось подібне.

– Та зрозумій ти нарешті, – Дмитро підлетів до дружини, схопив за плечі, став трясти, – кому ти потрібна з двома дітьми?! А давай… забудемо все, що ти тут наговорила? Будемо жити разом, як раніше. Я виправлюся, чесне слово!

– Як раніше? Ні вже, – твердо відповіла Оля, – ніяк не вийде.

– Але чому?! – Дмитро вже не кричав, він кричав на все горло.

– Тому що я більше не люблю тебе…

Дмитро розгубився, внутрішньо запанікував і раптом, ніби відчувши, що подальші розмови беззмістовні, погодився:

– Раз так – подавай на розлучення.

Їх розвели через півроку. Все сталося так, як планувала Оля.

Тепер вона з дітьми живе неподалік від дитячого садка і ранок у робочі дні у неї проходять набагато спокійніше.

А у вихідні – вона взагалі вільна жінка! А все тому, що колишній чоловік забирає дітей до себе! Водить по місту, сидить з ними у себе вдома, в усілякі ігри з ними грає. Навіть сам готує!

І хто зрозуміє цих чоловіків?

Поки одружений – ні дружина, ні діти не потрібні. Сприймає як само собою зрозуміле.

Як розлучиться – і час на дітей знаходить, і мало не найкращим у світі татом стає…