Я прожив від 1969 до 2010: історія мого життя.

Мене звати Бойчук Тарас Васильович. Я народився в 1969 році, а помер у 2010. Жив на світі сорок один рік і два місяці. Точніше, прожив я вісім місяців, а існував у тілі тридцять дев’ять з половиною років – до того дня, коли дізнався, що в мене рак. Тепер я помер і хочу попередити тих, хто це прочитає, щоби й вони не прожили більшу частину життя так само безглуздо, як я.

Народився я у далекому 1969 році. Ріс і жив “як усі”. Це страшне словосполучення часто означає життя без цілі. Я не був кращим чи гіршим за всіх моїх знайомих. Пройшов службу в армії, закінчив будівельний університет, одружився, в дев’яностих почав займатися бізнесом. Мріяв про власний будинок. Я вмів проектувати і розумів у цьому. Спершу організував невеличку фірму з продажу будівельних матеріалів, а згодом ми виросли до солідної будівельної компанії.

Поки я був зайнятий бізнесом, у мене народилася донька Соломія. Жінка не працювала, на ній були всі домашні справи. Ви знаєте, як пахне тіло маленької дитини? Кажуть, цей запах незвичайний, його неможливо описати, він унікальний. Так от, я цього запаху не знаю. Я зрідка брав дитину на руки, і то лише для того, щоб покласти в коляску і піти в парк. Поки ми гуляли, я прикидав кошториси і розмірковував, що краще купити і як вигідніше продати. Тому я не помітив, як моя дитина виросла і самостійно почала ходити, як вона сказала перше слово, як вчилася читати і писати. У мене не було на це часу. Я вже почав будівництво будинку за індивідуальним проектом. На території я планував розбити розкішну паркову зону з лавочками, садом каменів, фонтаном, садовими деревами, щоб можна було гуляти з родиною, сидіти на зеленому газоні, насолоджуватися співом птахів і неквапливо пити каву, загорнувшись у плед, коли настане осіння прохолода… Я так мріяв. Але цьому не судилося случитися, бо я помер.

Коли ми заливали бетон під фундамент будинку, донька пішла у перший клас. Я не зміг відвести її вперше до школи, бо була важлива зустріч з підрядниками. Коли будували стіни будинку, донька підходила до мене з проханням допомогти з домашніми завданнями. Я цілував її в голову і відправляв до мами, бо у мене були важливі розрахунки.

З дружиною я також спілкувався рідко, бо…бо мені треба було працювати. Від її прохань прогулятися я ухилявся відмовками, і врешті-решт вона перестала мене просити. Навіть під час відпустки, коли була можливість бути разом, я не відривався від комп’ютера, перевіряв кошториси, проводив онлайн-засідання, готувався до щасливого життя, якого мені не судилося прожити. Насправді я не жив, я спав і бачив сон про те, як колись буду жити.

Я прокинувся, коли зламав руку, копаючись у саду, хоча старався небагато. Наклали гіпс, але причина перелому не була зрозумілою. Вирішили перевірити і з’ясувалося, що це метастази, які йшли від печінки. Аналізи показали, що вони вже всюди, і про операцію не могло бути й мови. Усі лікарі були одностайні в тому, що я скоро помру, але розходилися у думках, коли це станеться. Спочатку я не повірив, а потім впав у таку прірву відчаю, що якби мене тоді хтось застрелив, я б поцілував йому руки. А потім…потім я змирився і прийняв те, що йду з цього світу. І саме тоді я нарешті прокинувся…

Я із здивуванням став дивитися на світ і помітив, що навколо мене вирує життя, про яке я раніше не мав ані найменшого уявлення. Вражаючим для мене був зимовий візерунок на вікні. Я не міг відвести від нього погляд. Коли я насипав на підвіконня зернятка соняшника, то побачив синичок, можливо, вперше в житті. Вони, виявляється, підлітають і по черзі хапають зернятко, відлітаючи одразу, щоб розлузати його на найближчій гілці. Спокійно і без метушні, на відміну від горобців, які влаштовують бійки, щоб більше дісталося. Мені залишалося дуже мало часу, і я жадібно почав жити.

Я взяв дружину за руку і пішов з нею гуляти. Боже мій! Яке це чудове відчуття, коли у твоїй руці рука коханої людини, ти йдеш і відчуваєш її тепло, і тобі більше нічого-нічого не потрібно. Як я раніше цього не розумів!

Донька… Я зайшов до неї в кімнату і вперше обійняв. Ні, я, звичайно, раніше обіймав її, але це були не обійми, а так, поверхневі дотики, які я навіть не відчував. А тепер, вперше в житті, я відчув її любов. Її ніжне маленьке серце було наповнене любов’ю і вірністю. Я міцно обійняв Соломійку за тендітну талію, поклав голову на її плечико і став ридати навзрид, як мала дитина. Я не пам’ятаю, скільки це тривало, але вона стояла весь цей час нерухомо, міцно обійнявши мене.

Переді мною почав відкриватися новий світ. Осінь пригощала мене своїми запахами. Зім’яті листя клена пахли минулим спекотним літом. Заворожували своєю красою ранкові краплі роси, в опуклих відображеннях яких відбивалися перші сонячні промені. Зграї птахів збиралися на оголених осінніх деревах і загадково про щось говорили своєю незрозумілою мовою. Я відчував, що і вони, як і я, бояться летіти в інші краї, але й їм, як і мені, доведеться це зробити.

Останній мій відпочинок на морі з родиною був у середині жовтня. Дивно, я їздив з ними на моря іноді навіть по два рази на рік, але тут вперше для себе виявив, що море, виявляється, пахне. Це романтичний запах червоних вітрил, і мені здавалося, що сліди на піску залишили легкі ступні Ассоль, коли вона ходила вздовж берегової лінії, слухала музику хвиль і мріяла про своє кохання. Море нагадало мені щось далеке, забуте, дитяче: батьків, радянську базу відпочинку, запах варених у відрі креветок. Але здавалося, що це все було не зі мною, а з кимось іншим.

І тут я раптом пригадав уже зовсім забутий епізод з мого дитинства. Коли я допоміг нашій сусідці з п’ятого поверху спуститися вниз, на лавку біля під’їзду. У будинку не було ліфта, а в неї були хворі ноги. Тому вона дуже рідко виходила на вулицю. Я пам’ятаю, як допоміг їй сісти на лавочку, як вона підняла очі й сказала: «Ах яка благодать, як добре-то, яка благодать». Добре? На вулиці грязюка, сирість, що тут доброго? Пам’ятаю, як я тоді здивувався, але нічого не сказав. А от тепер дивлюся на все це і думаю – а дійсно, яка благодать! Як добре, коли ти можеш своїми легкими вдихати цю осінню свіжість, коли можеш відчувати на обличчі мокрі краплі дощу… і сліз, які дрібною солоною струмкою стікали з моїх згасаючих очей.

Раніше я ніколи не молився. Під час вінчання батюшка нам сказав, що потрібно вдома читати “Отче наш” і ще щось. Я тоді взяв собі за правило перед сном читати “Отче наш”. Читав я цю молитву механічно, як заклинання, і йшов спати. Тепер все стало по-іншому. Я зрозумів те слово, з якого починалася молитва. Отець… люблячий, від Котрого залежить все моє життя, з Котрим я не мав зв’язку, а тепер знайшов. Дивне відчуття дикого страху смерті і нових зароджуваних відносин з Богом, заснованих на любові. Від відчаю мене рятувала лише надія на те, що Він, мій Отець, тут, поруч, що Він мене чує, розуміє, любить, знає, що всередині мене відбувається. Це не усувало моїх страхів, але якось перетворювало їх, давало сили володіти собою.

У мене виникла нескінченна потреба в молитві. Не молитись було вже неможливо. Молитва і життя стали чимось єдиним. Все переосмислювалося радикально. Те, що було важливим і значущим, стало дрібним і незначним. А те, чому я раніше не приділяв уваги, стало найважливішим. Тепло друзів, любов рідних, непроминуча цінність кожної миті життя.

Але ж, насправді, яка різниця у що ти вдягнутий, яке в тебе авто чи скільки у тебе грошей. Важливо те, що ти можеш любити, жити, робити добро, дякувати, духовно рости. У цьому всьому і полягає справжня радість буття.

Господи Боже мій! Мені лише зараз, на порозі смерті, дійшло, що істинним моїм покликанням, як і кожного з нас, було БУТИ, а не МАТИ. Я повинен був давати приклад того, яким має бути чоловік, батько, друг, просто перехожий по життю, до життя не байдужий. Все моє життя до хвороби було карнавалом, на якому я танцював у масці, змінюючи її залежно від танцю і партнера. Я плавав на поверхні води життя, тоді як все найцінніше і значуще знаходилося в її глибині. Я почав хворіти і страждати, але мені здавалося, що разом з болем з мене виходить щось погане і мерзенне.

Все, що я міг отримувати від Бога і від людей, викликало у мене величезне відчуття вдячності. На кожен добрий жест, посмішку, добре рух серця я був готовий відповісти обіймами і сльозами любові. Всі люди мені здалися такими добрими і хорошими, що я не переставав дивуватися їх доброті. Хотілося лише одного – всіх милувати, всіх пробачати, всіх дякувати, всім бажати спасіння душі.

Коли медсестра зайшла до мене в палату, виправила подушку і ковдру, я вже не міг подякувати її словами, бо не міг говорити, але моє серце заплакало сльозами вдячності.

Я не міг вже дякувати всім тим, хто стояв біля моєї могили, але я кожного з них обійняв своїм серцем і зі сльозами сказав кожному “ДЯКУЮ”. Я хочу, щоб ви це знали. Знали, що я вас всіх дуже сильно люблю. Що таке життя, я зрозумів лише на самому її кінці. І я вдячний Богу, що Він дав мені таку можливість, адже її могло б і не бути. Я зрозумів, що таке щастя. Його неможливо знайти, зловити і посадити в баночку. Воно, як метелик, там помре.

Щастя – у поточному моменті, воно невловиме. Щастя – це радість. Це постійне непроходже відчуття внутрішнього блаженства. Щастя – це Бог, якого я знайшов наприкінці шляху і впав у Його відкриті обійми.