Іди з тією, кого зустрів першим, – сказав Ігорь псу. – Я за тобою буду сумувати

«Ти зустрів її першою, то з нею й іди», — промовив Тарас до пса. — «Я буду сумувати»

Електричка сповільнювала хід. Пасажири вже вишикувались коло виходу. За вікном повільно миготіли люди на пероні, освітлені яскравими ліхтарями. Зрештою, потяг здригнувся кілька разів і зупинився. Двері з гуркотом розсунулись, і натовп, обтяжений сумками, висипав на брудний, витоптаний тисячами ніг перон невеликої станції під Києвом.

Пасажири, розмовляючи та розминаючи задубілі ноги, йшли до сходів. Тарас вийшов останнім. Його ніхто не чекав. Він і сам не поспішав до своєї самотньої орендованої хатини, куди приїжджав лише на ніч.

Кілька місяців тому він розлучився з дружиною, залишивши їй і новонародженій донечці квартиру, а сам зняв дешевше житло на околиці.

Якось познайомився з дівчиною, зустрічались недовго, потім розійшлись. А через три місяці вона несподівано з’явилась до нього з округлим животиком, розповіла про вагітність. Він запропонував одружитись. Через чотири місяці народила здорову дівчинку.

Зі сльозами дружина зізналась, що раніше зустрічалась з хлопцем, який кинув її, дізнавшись про вагітність. А тут трапився Тарас. Повертатись до рідного міста їй не хотілось, а жити ніде. Він не зміг вигнати її, тому пішов сам.

Тепер працював майже без вихідних, збираючи на нову оселю. Знайомий зібрав бригаду і запросив Тараса. Робили ремонти в квартирах та котеджах.

Тарас неспішно дійшов до сходів, освітлених ліхтарем. Внизу він помітив рудого пса. Той подивився на нього, а потім — на перон.

«Там уже нікого нема. Господар не приїхав? Нічого, може, на останній електричці буде», — сказав Тарас і рушив далі.

Через кілька кроків він озирнувся. Пес піднявся на перон і вдивлявся у темряву. Прогуркотіли колеса віддаляючогося потягу. Пес занив, проводжаючи його поглядом, потім спустився вниз і підбіг до Тараса, сів навпроти, пильно дивлячись йому в очі.

«Що збираєшся робити, брате? Чекатимеш наступну чи все ж таки підеш зі мною? Дивись, вдруге не запрошуватиму», — Тарас розвернувся й пішов, не озираючись.

Пес постояв, ніби вагаючись, потім піднявся і поплентався слідом. Спочатку йшов позаду, потім — поруч.

«Що, самому сумно? Розумію. А ти чий? Не бачив тебе раніше. Хоча я й сам тут недавно…»

Так вони дійшли до чотириповерхової цегляної хатини, де мешкав Тарас. Біля під’їзду пес зупинився.

«Заходь», — широко розчинив двері Тарас. — «ВиПес ввійшов разом із ними, і з того вечора вони вже ніколи не були самотніми.