З життя
Я вважаю себе матір’ю свого старшого сина, хоч він і не рідний мені.
У невеликому селі, де всі знають одне одного, життя йде своїм звичним шляхом. Роботи тут замало, і більшість мешканців живуть зі свого господарства: хто вирощує овочі, хто займається рибальством або полюванням.
Наша родина не була винятком. Пів гектара городу й двадцять соток саду при гарному догляді могли не лише прогодувати нас, а й дати заробіток. Чоловік полюбляв рибалити, а я дбала про худобу й птицю. Ми з дитинства привчали дітей до праці: хто годував курей, хто полов грядки.
Поруч мешкала жінка на ім’я Марія. Її плюгавість вражала все село: дітей було більше за десяток. Але ні вона, ні її чоловік Іван не дуже дбали про них. Їхні землі стояли запущені, і навіть коли сусіди брали їх в оренду, швидко відмовлялися через надмірні вимоги господарів.
Головним заняттям Марії й Івана було жебракування. Сусіди з милосердя допомагали: хто давав відро картоплі, хто — яйця, м’ясо чи фрукти. Діти Марії часто приходили до нас, пропонуючи допомогу в господарстві за їжу. Я теж не відмовляла їм.
Особливо запам’ятався старший син Марії — Дмитро. Він завжди старався добре виконувати роботу й ніколи не йшов від нас голодний.
Одного разу Іван перебрав з горілкою та покинув цей світ, залишивши Марію з дітьми. Вона здавалася байдужою до них. Голова сільської ради викликав опіку, і дітей розподілили по інтернатах.
Дмитра теж забрали. Ми з чоловіком сильно прив’язалися до хлопця, і його відсутність була для нас важкою втратою. Я дізналася, де він перебуває, і почала відвідувати його кілька разів на місяць. Після довгих роздумів ми з чоловіком вирішили взяти Дмитра під опіку.
Хлопець знав нас, ми його, і з нашими дітьми він ладнав. Тож його поява в родині пройшла без проблем. Він став нам справжньою підмогою: як старший, ніколи не вивищувався, а завжди допомагав молодшим.
Час минав, діти виросли, закінчили школу, потім хто технікум, хто інститут, завели свої родини й роз’їхалися. Дмитро після технікуму також поїхав.
Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього гарна сім’я, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Дмитра завжди віє душевним теплом і вдячністю за нашу турботу. Я щаслива, що колись ми зважилися забрати його з інтернату.
The Seamstress They Ridiculed… Until the King Noticed the Birthmark on Her Wrist
The Seamstress They Ridiculed Until the King Saw the Mark on Her Wrist No one expected the elderly seamstress to...
-Who do you think you are?
Who are you? Mary Fairfax asked, stepping onto the gravel path with Thomas, eyes fixed on the newcomer. Im here...
She Destroyed My Outfit in Front of the Whole Crowd… Then I Was Invited to Walk the Runway
She looks like shes just stepped out of the drama cupboard after everyones gone home. I heard the words drift...
— You’re not kin to us — declared the mother‑in‑law, shovelling the meat from her daughter‑in‑law’s plate back into the stew.
You’re not family, the motherinlaw snapped, shoving the meat back into the pot. Helen froze by the stove, a plate...
This fence is the only place that never pushes me away; sometimes I feel oddly attached…
13March2026 Manchester The world has become a monotonous march. Day after day begins and ends in the same dull fashion,...
A mother takes her little girl to pick a puppy at the animal shelter, but the girl pauses at the saddest dog’s cage and refuses to leave without him…
Emily clutched her twoyearold daughter Poppys tiny hand as they stepped over the threshold of the Brighton municipal animal shelter....
Hold on a second… is that bracelet really what I think it is?
Wait that bracelet A tiny hand suddenly clutches the worn sleeve of the soldiers old army jacket before anyone else...
After my husband’s funeral, my son drove me to the edge of town and told me, “Get off the bus here. We can’t keep supporting you anymore.” Yet I hid a secret in my heart that will burden them with regret for the rest of their lives.
The day we laid Edward to rest it was drizzling, a soft rain that seemed to echo the ache in...