Я виховала сина одна, сподівалася на його підтримку, а він став тягарем разом зі своєю дружиною

Щоденник.

Весь свій час я віддала синові, виховувала його сама, відмовляла собі у всьому, щоб він виріс гідною людиною. Та замість подяки й підтримки отримала байдужість, лінощі й зраду. Мій син, якого я так кохала, та його дружина стали для мене важким тягарем. Тепер я стою перед вибором: вигнати їх чи й далі терпіти, втрачаючи останні сили й надії.

Мене звати Надія Михайлівна, живу в невеличкому містечку на Волині. Мій син, Богдан, колись був справжнім даром долі. Вихований, добрий, слухняний — з ним не було проблем. Я, самотня матір, працювала на двох роботах, щоб дати йому все необхідне. Мріяла, що він виросте, стане моєю опорою, допомагатиме, як я йому. Але ці мрії розсипалися, коли Богдан подорослішав.

Після школи він відмовився вчитися далі. «Мамо, університет — не для мене», — сказав він і пішов до армії. Я сподівалася, що служба зробить його відповідальнішим, що він повернеться з бажанням будувати майбутнє. Та він лише розчарував мене. Вчитися? «Не хочу». Працювати? «Лише якщо робота буде легка». Його вимоги були нереальними: висока зарплата, мінімум зусиль. Влаштувався на склад, але за місяць звільнився — «не його». Півроку сидів удома, нічого не роблячи. Я годувала його, купувала одяг, все платила зі своєї скромної пенсії, хоча мені ледве вистачало.

А потім Богдан привів до дому дружину — Марічку, вісімнадцятирічну дівчину, яка ніколи не працювала й не збиралася. Її зарозумілість мене шокувала: вона поводилася, ніби світ належить їй, хоча не мала ні освіти, ні планів. Звісно, вони оселилися в мене. Моя маленька квартира, і так тісна, перетворилася на поле битви. Я намагалася говорити з ними, звертати увагу на безлад, на їхнє неробство, але кожне моє слово зустрічало злість. «Мамо, ми самі розберемося!» — сердився Богдан. Марічка підтверджувала, закачуючи очі. Їхні слова лунали, як насмішка над моїми стараннями.

Одного разу я не витримала. «Розбирайтеся, але не в моєму домі! — вигукнула я. — Я не можу годувати вас обох на свою пенсію! Мені самій не вистачає, а ви сидите у мене на шиї!» Мій голос тремтів від болю. Я поставила умову: до кінця місяця вони мають зібрати речі й виїхати. Богдан дивився на мене з образами, Марічка хмикнула, але жоден не заперечив. Та глибоко в душі я відчуваю страх: а якщо вони не підуть? Що мені робити з власним сином?

Я розриваюся між любов’ю до Богдана й почуттям справедливості. Він — моя кров, мій хлопчик, заради якого я від усього відмовлялася. Але тепер він не думає про мене. Його байдужість, лінощі, його вибір такої ж безвідповідальної дружини — все це, як ляпас. Марічка лише погіршує ситуацію: не готує, не прибирає, живе за мій рахунок, ніби я зобов’язана її утримувати. Я бачу, як моє життя зникає, поки я тягну їх обох, і це розриває мені серце.

Що робити? Вигнати — означає втратити сина назавжди. Залишити — означає остаточно втратити себе. Кожного дня я дивлюся на Богдана й шукаю в ньому того хлопчика, якого так любила, але бачу лише чужу людину, яка забула, що таке вдячність. Моя надія на його підтримку померла, і тепер я стою над прірвою, не знаючи, чи вистачить мені сил зробити крок.