Я з дитячого будинку. Моє життя змінилося, коли я зустріла особливу бабусю.

Від дитячого будинку до боцманського обійстя – це історія мого життя. Мій шлях міг би бути легший, якби не зустріла одну люб’язну бабусю.

Моє дитинство не було вельми цікавим. Як немовлятко, мене віддали до дитячого будинку, а потім на мене чекало важке дитинство та безперервна самотність. Чимало днів я проводила біля вікна своєї кімнати, уві сні уявляючи свою маму, таку гарну і ніжну, яка приходить до мене.

Покинувши дитячий будинок, моє життя стало іще важчим: я працювала на фабриці, жила в маленькій кімнатці у квартирі з іншими квартирантами, які не відрізнялися доброчесністю. Їх батьки були алкоголіками, а діти займалися дрібною злочинністю. Одного дня, повернувшись з роботи, я побачила, що двері в моїй кімнаті зламані, а всередині все перевернуто догори дном. Звичайно ж, мої заощадження зникли. Винуватців я так і не знайшла, і ніхто не визнавав своєї провини. Моє терпіння урвалось, і я пояснила їм, що якщо гроші не повернуться, я буду змушена звернутися в поліцію.

– Як ти смієш звинувачувати нашу чесну родину в крадіжці? – вигукнула моя сусідка, ледве тримаючись на ногах.

– Забирайся звідси! – крикнув її чоловік і, схопивши мене за футболку, виштовхнув за поріг.

Я сиділа на лавці в парку, гірко плачучи та запитуючи себе, навіщо мені все це. Була пізня осінь, ішов дрібний, холодний дощ. Я не знала, куди піти, не мала друзів і близьких.

– Дитино, що з тобою трапилося? – запитала мене стара пані.

Поглянувши на неї, я розплакалася ще сильніше. Жінка сіла поруч та почала мене заспокоювати, лагідно поплескуючи по спині. Я відчула тепло, яке від неї йшло. Не знаю чому, але я розповіла їй усе про своє життя. Ми розмовляли дві години. Жінці вже стало холодно, її песик почав жалібно скиглити.

– Пішли до мене. Я пригостю тебе смачним чаєм з тортом, а вранці вирішимо, що робити далі, – сказала бабуся і взяла мене під руку. Я слухняно пішла за нею, відчуваючи близьку душу в цій жінці.

Наступного дня ми разом пішли до відділку поліції. Я розповіла усе про своїх сусідів і написала заяву. Поліцейський запевнив мене, що не має про що хвилюватися, він усе владнає і проведе серйозну розмову з цими людьми. Тепер вони не заподіють мені шкоди. Так і сталося: ввечері я повернулася додому, Михайло, мій сусід, був твердезний.

Він вибачився зі сльозами на очах і пообіцяв повернути мені зниклі гроші, як тільки отримає зарплату. Кожного дня після роботи я поспішала відвідати жінку. Бабуся завжди чекала мене біля вікна, радісно махала рукою, коли мене помічала, і йшла на кухню заварювати чай. Вона давно втратила чоловіка, а Бог не подарував їй дітей.

Ми прив’язалися одна до одної, я відвідувала її, знаючи, що мене чекають і потребують. Жінка давно вмовляла мене залишитись, адже залишилася самотньою в великій, просторій квартирі. Але я відмовляла, відчуваючи себе незручно, мені здавалося, що їй мене просто шкода.

– Вітай, дорога! Мала сьогодні напад підвищеного тиску, і не було кому навіть склянку води подати! Скільки разів вже просила тебе, переїжджай до мене, будь ласка, – сказала вона, і заплакала.

Я відчула сором за свій егоїзм і пообіцяла, що сьогодні заберу свої речі й залишуся з нею. Наступного дня після мого переїзду жінка привела мене до нотаріуса та переписала на мене свою квартиру та будинок.

– У мене немає нікого, окрім тебе, якщо цього не зробити, все відходить державі. Я хочу, щоб ти мала де жити.