Я з небажанням збираю речі та вирушаю з сином до мами

Мені, звісно, зовсім не хочеться, але я збираю речі та їду з сином Данилом до своєї мами, Ганни Степанівни. А все тому, що вчора, коли я гуляла з дитиною, мій чоловік Андрій, бачите, вирішив проявити гостинність і пустив до нашої кімнати родичів — двоюрідну сестру Оксану з чоловіком Віктором та їхніми дітьми, Софійкою і Денисом. І найобурливіше: він навіть не подумав зі мною порадитися! Просто сказав: “Ти з Данилком можете пожити у твоєї мами, там місця вистачить”. Я досі в шоці від такої нахабності. Це наш дім, наша кімната, а тепер я маю спаковувати валізи й поступатися місцем стороннім людям? Ну вже ні, це занадто.

Все почалося з того, що я повернулася додому після прогулянки з Данилком. Він, як завжди, втомився, капризничав, і я мріяла лише про те, щоб покласти його спати й сама випити чаю в тиші. Заходжу в квартиру, а там — якийсь безлад. У нашій спальні, де ми з Андрієм і Данилком спимо, вже влаштувалися Оксана з Віктором. Їхні діти, Софійка і Денис, носяться по кімнаті, розкидають іграшки, а мої речі — мої книги, косметика, навіть ноутбук — акуратно складені в кутку, ніби я тут більше не живу. Я стою, немов грім мене вдарив, і питаю Андрія: “Що це таке?” А він таким спокійним тоном, немов про погоду розмовляє: “Оксана з родиною приїхала, їм нема де зупинитися. Я подумав, ви з Данилком можете до Ганни Степанівни поїхати, там же простору багато”.

Я мало не задихнулася від обурення. По-перше, це наш дім! Ми з Андрієм разом платили за цю квартиру, облаштовували її, вибирали меблі. А тепер я маю їхати, тому що його родичам захотілося пожити в місті? По-друге, чому він навіть не запитав мене? Могла б, може, і погодитися допомогти, але хоч обговорили б, як це організувати. А так — просто поставив перед фактом. Оксана, до речі, навіть не вибачилася. Тільки посміхнулася й сказала: “Марічко, не хвилюйся, ми ненадовго, лише пару тижнів!” Пару тижнів? Та я й пари днів не хочу, щоб мої речі чужі люди торкалися!

Віктор, чоловік Оксани, взагалі мовчить, як гора. Сидить на нашому дивані, п’є каву з моєї улюбленої чашки і киває, коли Оксана щось говорить. А їхні діти — це окрема історія. Софійка, якій років шість, уже розлила сік на наш килим, а Денис, чотирьохрічний, вирішив, що моя шафа — ідеальне місце для хованки. Я намагалася натякнути, що це не готель, але Оксана лише відмахнулася: “Ой, діти ж, що з них уз— А прибирати за ними, мабуть, мені, — промовила я, закриваючи валіз рішучим рухом.