«— Я ж стараюсь для вас! А ви цього не цінуєте! — каже свекруха, а від її допомоги у мене вже смикається око…»

— Та ж я для вас стараюся! А ви це не цінуєте! — каже свекруха, а в мене від її допомоги вже тримтить повіко…

Бувало, мріяла тільки про одне — втекти. Хоч у глухе село під Житомиром, хоч на край світу. Головне — подалі від мами мого чоловіка. Бо інакше з’їду з глузду. Нервовий тик починається вже від її жвавого голосу: «Я вам потрібну річ принесла! Ви ж будете в захваті!»

Коли ми з Василем одружилися, знайомий хором заздрили: мовляв, тобі зі свекрухою пощастило. Не воркоче, не лізе в стосунки, навіть паски не несе без дозволу. Спочатку так і було — вона підтримувала нас. Та, мабуть, десь усередині в неї копилася енергія, яка рано чи пізно мала вибухнути. І коли вибухнула — знесла все, що ми будували.

Спершу вона хотіла влаштувати нам розкішне весілля — з гірко, банкетом на сорок гостей, але ми відмовилися. Леде-ледь уникли цього жаху завдяки випускному її молодшої доньки — туди вона й перенесла свою запальність. Та не заспокоїлася.

Тоді ми знімали квартиру. Нормальну, світлу, охайну. Та свекруха почала приносити туди «потрібні речі» — старі тарілки з тріщинами, виделки, якими страшно було їсти, і, звісно, штори… Ці штори досі мені сняться у кошмарах — оксамитові, вишневі, з дірками від міль.

— Та ж це оксамит! Просто підший — і мов нова буде! — з ентузіазмом говорила вона.

А в мене в голові крутилася єдина думка: чому б тобі самій їх не повісити, якщо вони такі чудові?

Коли ми нарешті зібрали на власну оселю — за допомоги моїх батьків і хресних Василя — я наївно сподівалася, що тепер почнеться нове життя. Та свекруха вирішила: якщо грошей не дала, то допомагатиме інакше. А саме — усім, що тільки можна, щоб аж волосся дибом ставало.

Спершу вона притягла шпалери. Їм, певно, років сорок. Вицвілі, відстійні, з запахом старої комори. Потім наполягла, щоб плитку в ванній клав «дядько Петро» — знайомий «золоті руки». Цей «майстер» уклав все криво, плитка відпала вже через тиждень, шви попливли, і нам довелося платити іншим робітникам за виправлення цієї «безкоштовної допомоги».

Далі був холодильник. Його вона буквально на собі втягнула. Гудів, як реактивний двигун, а запах… Здавалося, там хтось помер. Ми з Василем викинули його того ж дня, та свекруха влаштувала трагедію:

— Та ж його просто відмити! Він би вам ще десять років служив! А ви невдячні!

Потім був диван з дачки двоюрідної сестри. Потім сервант із радянського минулого. Потім килим, що смердів старою сирістю. Усього цього ми не взяли — і щоразу це була сварка. Сльози. Образи. Докори.

Тепер я чекаю дитину. Ми довго приховували, але коли живіт став помітним — довелося зізнатися. І все… Свекруха відразу почала збирати «придане» з б/в речей: коляска від якоїсь Галі, ліжечко від Марії, одяг, в якому виросло четверо дітей…

А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжечку, в якому невідомо хто лежав. Не хочу, щоб каталася в колясці зі зламаними гальмами. Не хочу одягати її в чужі, витерті речі. Мені гидко. І боляче, що мою думку ніхто не враховує.

Зараз свекруха продовжує наступлення. Я мовчу. Вагітність — не найкращий час для конфліктів. Оборону тримає Василь — він пояснює, відмовляє, відбивається. Та я бачу — він виснажується. Енергії в його матері — як у ядерного реактора, і кінця цьому не видно.

Інколи хочеться продати хату, зникнути й нікому не казати куди. Просто щезнути. Я не зла. Я просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових штор, холодильників-привидів і килимів із минулого століття. Хочу дихати. Жити. Народити дитину — і щоб у нас було своє затишне, нове, чисте, спокійне гніздо. Без візитів «з добрими намірами», від яких хочеться вити…