Як ти думаєш, чи є життя після смерті?” – запитав сусід по палаті, відриваючись від смартфона.

— Як гадаєш, чи є щось потойбіч? — запитав мене сусід по палаті, відриваючись від смартфона. Я ледь не розлив свій ранковий чай — за той день, що я тут перебував, його голос я почув вперше. Навіть своє ім’я він не вважав за потрібне назвати — просто кивнув, коли я представився, і знову занурився в смартфон. На мої запитання він або хитав головою, що означало “ні”, або ствердно кивав. Іноді просто дивився на мене здивованими очима, від чого я відчував незручність, ніби обговорював щось непристойне. Я вирішив, що він просто не в змозі вести бесіду, та й виглядав неважливо. І раптом — він заговорив!

Відставивши чашку з теплим чаєм убік, я зосередився:

— Двісті тисяч років існує людина розумна. І увесь цей час вона не заперечує існування загробного світу, навпаки, готується до нього. Не на порожньому місці ж виникли ці вірування? Напевно, щось є. Хай не в тому вигляді, яким ми його уявляємо, але… можливо…

Сусід зітхнув і знову втупився в екран смартфона. Сьогодні він не снідав — йому не можна. Сьогодні йому робитимуть операцію.

— Двісті тисяч років! — усміхнувся він. — Скільки ж людей за цей час туди пішло! І ніхто не повернувся.

Я невизначено знизав плечима — не хотів заглиблюватися в теорії реінкарнації чи сансари, тим більше, що мої знання в цій галузі мізерні, а довести або заперечити що-небудь у такому випадку так само легко, як і неможливо. Натомість я приліг на ліжко і прислухався до звуків за дверима палати.

Онкологічне відділення обласної лікарні величезне — кілька корпусів, з’єднаних теплими переходами. Наша палата знаходилася на третьому поверсі нового будинку. Палати об’єднані в блоки — по дві в кожному, на блок — спільний коридорчик, холодильник, санвузол. Персонал лікарні турботливий та уважний, але суворий до дотримання лікарняного режиму. Вразила наявність місця для куріння — невеликої прибудови до одного з корпусів, облаштованої потужною витяжною вентиляцією і лавочками вздовж стін. Незважаючи на те, що пристрасть пацієнтів до шкідливої звички не віталася, суворої заборони на відвідування цього приміщення не було.

«Правильне рішення!» — оцінив я, адже курці — здебільшого незламні, і заборони їх навряд чи зупинять. Відсутність такого місця могла б змусити їх таємно курити у відкриті вікна, в туалетах та інших затишних місцях, створюючи дискомфорт оточуючим. А тепер всі були задоволені — курці курили на законних підставах, а некурці насолоджувалися чистим повітрям.

Щоб дістатись до «курилки», необхідно спуститися на другий поверх, пройти довгим переходом у сусідній корпус і спуститися сходами вниз. На другому поверсі нового корпусу завжди відчувається солодкуватий запах воскових свічок. На майданчику в кутку стоять два великі підсвічники, здається, їх називають «кандилами». На одному з них табличка «за здоров’я», на іншому — «за упокій». Свічки горять на обох…

«Це теж правильно!» — подумав я. Люди прибувають сюди не з нежиттю, все набагато серйозніше. Де ще віряни черпатимуть сили для боротьби з недугою? Хто вселить надію на успішний результат?

— Ти сам віруючий? — ніби почувши мої думки, запитав сусід.

Я знову невизначено знизав плечима. Складне питання. Я, як і мої ровесники, завжди з іронією ставився до ідеалів комунізму, але зерна атеїстичного виховання все ж вкоренилися в душі. І хоча багато моїх ровесників, колишні піонери і комсомольці прийшли-таки до Бога, мене поки що вистачає лише на мовчазне прийняття їхнього вибору. Сам ще не готовий. Можливо пізніше…

— Зрозуміло! — усміхнувся сусід. — А я хрещений. Але з того часу не був у церкві й молитов не знаю. А це, мабуть, ще гірше, ніж не вірити. — Він помовчав. — А якщо серйозно, то я думаю: «Живи по-людськи, не чини великого гріха — це і є праведне життя».

— Ну і як, — поцікавився я, — вдалося прожити праведно?

Він задумався, прикрив очі й сказав, ніби шкодуючи:

— Ні. — Помовчав хвилинку. — Точно — ні!

«Що ж, якщо людина усвідомлює, що вона грішна, то це перший крок до каяття, — подумав я, — а каяття в православ’ї — це шлях до спасіння душі». Але не встиг я поділитися цими думками з сусідом, як він повернув у мій бік екран смартфона:

— Це ж ти написав? — На екрані великими літерами було виділено назву одного з моїх оповідань — «Посмішка вершителя доль». — Забив у пошук твоє ім’я та прізвище — і знайшов, — пояснив він.

— Моє, — кивнув я.

— Ти справді вважаєш, що коти — це наші провідники в інший світ?

— Хотілося б, щоб так воно і було, — кивнув я, — тим більше, що ніхто не довів протилежного. Я чекав почути глузливий сміх або їдкий сарказм, але натомість він з найсерйознішим виглядом кивнув:

— Так-так. А ще в дитинстві бабуся розповідала, що поки горить свічка, поставлена «за упокій душі», вогник свічки освітлює шлях тій самій душі. А якщо є ще хвостатий провідник, він допоможе в дорозі й навіть замовить за тебе слівце.

Він помовчав, згадуючи щось, і з посмішкою продовжив: — У мене теж був улюблений кіт — Макс. Ми з ним дванадцять років — душа в душу. — Він почав розповідати, як підібрав його, бездомного, по дорозі з роботи, як лікував і балував свого улюбленця, але розповідь зненацька перервали:

— Хто з вас Каргінов Дмитро? — у палату жваво увійшла молода медсестра, штовхаючи перед собою візок. — Сідайте, вас уже чекають.

— Удачі, Дмитре! — встиг я плеснути його по плечу й отримав у відповідь пильний погляд та ледь помітну усмішку…

Більше я його не бачив. Увечері в палату зайшла чергова медсестра і заходилася пакувати речі Дмитра в поліетиленовий мішок. На мій запитальний погляд вона відповіла:

— Все. Більше немає вашого сусіда…

Вона поспіхом витягла з прикроватної тумбочки побутові дрібниці і раптом завмерла, розглядаючи тонку воскову свічку.

— Залиште, — несподівано для себе попросив я. — Рідним вона не потрібна.

— А вам для чого? — спитала вона.

— На всяк випадок, — пробурмотів я і відчув, що аргумент не дуже переконливий, додав: — дорогу освітити.

— У нього немає родичів, — задумливо сказала медсестра. — Хоча… Про хворого, як правило, нема кому подбати, а прийняти спадок завжди знаходяться охочі…

Перед сном я, обережно прикривши двері палати, попрямував до «курилки». На майданчику другого поверху я зупинився біля кандили з написом «за упокій». Поруч стояла жінка середнього віку й дивилася на свічку, горящу «за здоров’я». Я запалив свічку, яку прихопив із собою, і акуратно вставив у гніздо. Полум’я невпевнено тремтіло, загрожуючи погаснути від малої течії.

«Треба б помолитися за Дмитра, — майнула думка. — Але чи варто це робити мені — нехристові?»

Коли жінка, зітхнувши, збиралася піти, я звернувся до неї:

— Будь ласка, помоліться за душу новопреставленого Дмитра. — Вона уважно подивилася мені в очі і ствердно кивнула.

Повертався з «курилки» в напівтемряві чергового освітлення. Проходячи повз палаючі свічки, зупинився. Свічка Дмитра горіла рівно й упевнено, освітлюючи стіни й підлогу коридору, недалеко — на крок або два.

«От і добре, — думав я, — отже, не в темряві блукати твоїй душі. Встигни знайти шлях і хай допоможе тобі в цьому твій улюблений Макс, який зустрів тебе на межі світла й тіні…» Чомусь вірили в те, що так і сталося, що душа не блукає, а її веде Макс, піднявши хвіст трубою і постійно озираючись на свого господаря.

А жовтий віск свічки під тремтячим полум’ям перетворювався на прозору краплю і стікав вниз…