– Як ти могла? Ми ж подруги! – цю фразу я повторила, мабуть, разів тридцять.

– Як ти могла? Адже ми подруги! – цю фразу я повторила, мабуть, разів тридцять. Просто як папуга. В голові був туман. Жах, що мене огорнув, було важко описати словами. Я тільки що вийшла з лікарні, а тут… таке. Подруга відводить чоловіка. Причому вирішила сама мені про це повідомити. Якби в мене були колишні сили, як до хвороби, я, напевно, вп’ялася б Ірині в коси й вирвала б усе. Але сил не було. Зовсім. Я тільки почала оговтуватися після тривалого й важкого лікування, і ось вам, на вам. За що мені таке?!
– Оксано, заспокойся! Давай я тобі настійнку валер’янки наллю…
Я не хотіла валер’янки. Я хотіла поговорити зі своїм чоловіком. Подивитися йому в очі. Але він уже переїхав до Іри з речами. Не хотів навіть розмовляти із власною дружиною. Не знайшов у собі сміливості пояснитися.
– Прости, Оксано! Ніхто цього не хотів. Ти думаєш, я не розумію, яка я негідниця? Але ти сама теж винна! Хто просить незаміжню подругу доглянути за всім, поки ти в лікарні.
Я просила. Дурна, звісно. Ми з першого класу були нерозлийвода, вона була свідком на нашій з Павликом весіллі. Я цілком довіряла Ірі. А тепер дорога подруженька просто зруйнувала моє життя, навіть не подумавши, як мені буде. Після лікарняного пекла потрапити одразу в інше.
– Не думай, ми тебе не кинемо… – вона щось там лепетала.
Я встала, тримаючись за стіл.
– Ну от що! Забирайся звідси. І ключі залиш. І його ключі теж, сподіваюся, тут?
У мене навіть не було грошей поміняти замки. Чи були? Щось я зовсім заплуталася. Іра щось говорила, що мені одній не можна. Що вона може возити мене до лікаря. Що я надто слабка, і не повинна залишатися одна. Я зібрала останні сили й випроводила Ірину з дому.
Оце і все. Треба жити, заради чого ж я терпіла всі ці отруйні крапельниці й опромінення. Щоб вижити. Правда, я думала, що у мене є сім’я! Моя сім’я. Хто взагалі так чинить?
У холодильнику були борщ, салат, картопляне пюре, парові котлети. Все свіже. Подбала про мене, гадюка. Я почала з якоюсь люттю витягати їжу з холодильника і викидати у смітник. З чистого листа, так з чистого. А що ж я їстиму? Глянула в телефон на свої рахунки – треба ж! Мені прийшли якісь виплати: лікарняні, мабуть. З голоду не помру.
Я подивилася в дзеркало на свою лису голову. На ній уже почав рости короткий їжачок волосся, але виходити так на вулицю не хотілося. Від перуки я одразу відмовилася – носила хустки й шапки. Наділа тонку шапочку і зібралася в магазин. Коли виходила за двері, закрутилася голова. Я повернулася і сіла на взуттєву полицю. Зможу. Зможу! Сама, одна, без них, без цих зрадників і негідників! Точно зможу.
Спочатку було дуже непросто. Щоб вистачало на таксі до лікарні й на ліки, довелося дещо продати. Павло періодично переводив мені якісь суми грошей, я з похмурою впертістю відправляла їх назад. Не хотіла брати від нього нічого. Бачити Павла й говорити з ним я теж більше не хотіла. Ось тільки вночі, лежачи на боці і бачачи перед собою порожню подушку на другій половині ліжка, я чомусь відчувала гостру тугу. Навіть не за чоловіком, а просто за своїм минулим, що здавалося мені цілком вдалим тоді. Чоловік, квартира, улюблена робота – я була вчителем у школі, викладала українську мову й літературу. Дуже любила своїх учнів, ладнала з колективом. Чомусь, коли Павло пішов до Іри, я відчула дивну відчуженість від людей взагалі. Небажання бути серед них. Страх людського суспільства. Прислухаючись до себе, я розуміла, що більше не хочу йти до школи. Не хочу бачити ні дітей, ні своїх колег. І від цього усвідомлення мені ставало ще сумніше. Що приховувати? Я плакала ночами в подушку. А вдень намагалася жити.
– У вас ремісія, – сказала мені лікарка чомусь із співчуттям.
Мабуть, тому що я останнім часом приходила в поліклініку одна. Без підтримки. Без чоловіка.
– У вас ремісія, і я раджу якомога швидше повернутися до звичного життя.
«У мене більше немає звичного життя!» – хотілося крикнути мені.
А невідомого я жити ще тільки вчуся. Стараюся, як школярка на уроці, але щось поки не дуже виходить.
Того ж дня подзвонила директорка – чуття у неї, чи що?
– Оксано Іванівно, як ви себе почуваєте?
– Краще, дякую!
– Коли плануєте вийти на роботу?
– Ірино Вікторівно, мене щось не тягне постати перед учнями з лисою головою, – різко сказала я.
Насправді, мені закрили лікарняний, треба було йти на роботу. Але як не хотілося! Я сама себе не впізнавала. Поговоривши з Іриною, я оцінила, скільки в мене ще мотлоху на продаж. Золота, брендових речей і сумок. Все, звісно, купував і дарував Павло, але не повертати ж йому це? І носити я це вже навряд чи захочу. Але ще більш ненависною була думка, що мої речі буде донедавати Ірина.
Виходило, що близько року я можу скромно жити без роботи. І я звільнилася. А потім зачинилася у своїй квартирі і взялася писати книгу. Банальну книгу, у сюжеті якої вкладена моя історія. Важка хвороба, чоловік-негідник, подруга-зрадниця. До речі, ніхто з цих двох так і не з’явився до мене. Не дзвонили, і не писали, чому я була тільки рада.
Допрацювавши, вичитавши і виправивши помилки, я відчула, що ось тепер, поділившись своїми емоціями з папером, я готова до зустрічі з людьми. Розкопала свої університетські зв’язки і знайшла однокурсника, який працював у видавництві. Ми домовилися зустрітися ввечері в кафе – я передбачливо не стала говорити причину зустрічі по телефону.
– Неймовірно! Оксано, ти прекрасно виглядаєш! Схуднула, і зачіска тобі дуже личить.
Я усміхнулася про себе. Знав би ти, милий, якою ціною дістаються подібні метаморфози!
Поклала пакет із рукописом на сусідній стілець і усміхнулася старому приятелю.
– Ти теж чудово виглядаєш, Борисе. Як життя?
– Б’є ключем. В основному по голові.
Ми довго згадували університет, і сміялися, і випили кави, мабуть, літрів два. Я б випила щось міцніше, звісно, для сміливості, але Борисові зранку треба було на роботу. Треба було призначати зустріч на п’ятницю. Хоча… по п’ятницях у всіх свої тусовки.
– Ладно, це все прекрасно. Кажи, що тобі від мене потрібно, – став він раптом серйозним.
– Звідки ти взяв, що мені щось потрібно? – я від такого різкого переходу навіть розгубилася.
– Я ж не ідіот. Ми не бачились з випускного, і раптом ти дзвониш. Що потрібно? Позичити грошей? Влаштувати на роботу? Лікаря знайти?
– Якого лікаря?
– Ну, ладно тобі, Семенюк, ти ж явно не дуже здорова.
– Збрехав, так? Що мені личить?
– Тобі личить. Але ти б ніколи так не постриглася – я пам’ятаю твоє шикарне волосся. І худоба у тебе… хвороблива. Онкологія?
– Ремісія.
– Чудово! Я радий. Значить, лікар не потрібен. Тоді що? Гроші?
Я витягла з пакета пачку аркушів і поклала перед ним. У його погляді промайнула туга, потім розчарування, і мені здалося, що Борис зараз піде. Стало страшно.
– Просто глянь! – попросила я.
Він глянув. Потім на мене. Потім швидко переглянув кілька сторінок, пролистав до середини, там теж щось почитав, і вивчив фінал.
– Ще є? – коротко спитав Борис.
– Поки що ні.
– Потрібно, щоб було ще. Не люблять у нас зараз по одній книжці випускати. Безперспективно. Потрібна серія.
Ми почали обговорювати деталі, і мене раптово захопило щасливе відчуття нереальності. Наче добре, але невже це зі мною?
Книга вийшла. Як виявилося, Борис працює у видавництві, тому що воно належить його батькові. Сімейний бізнес. Я з усіх сил писала серію. Але презентація відбулася на ту саму, першу книгу. Справжня презентація, з автограф-сесією. Знову круто, знову – невже це все зі мною? А я ще нарядилася, як королева. Хотіла вразити Бориску. Він мені так подобався, але було зовсім незрозуміло, чи взаємно це.
– Підпиши.
– Кому? – автоматично спитала я, відкриваючи книгу.
Трохи здивувалася. Що голос знайомий, що чоловік просить підписати книгу – дружині, мабуть. Чтиво-то дамське. Що на «ти» звернувся. Підняла очі. Павло, у власній персоні.
– Моєму колишньому, прототипу головного героя.
Я, як дурочка, застигла з ручкою над книгою.
– Тобі не здається, що я вийшов у тебе якимось занадто… козлом? – продовжував жартувати Павло, а на мене раптом почав наповзати туман. Сковувати по руках і ногах. Як у той день, коли я дізналася про те… який він козел!
– Постав свою підпис, дорога, – хтось підсунув стілець і сів за стіл зі мною поруч. – І відпусти людину. Там іще багато бажаючих отримати автограф.
І Борис поклав руку мені на коліно. Стиснув його, від чого я прийшла до тями. Усміхнулася, розписалася в книзі, і віддала її Павлу з яскравою усмішкою.
– Дякую. Наступний, будь ласка!
Павло аж зубами заскрипів. Але відійшов. І я тут же про нього забула.
– Чому так багато людей? Звідки вони всі? – прошепотіла я Борисові.
– Ну, так рекламу хорошу дали. Давай, прискорювайся. Не вічно ж тобі тут сидіти. Підемо, відсвяткуємо.
– А куди?
– А куди захочеш – туди й підемо.
І він обдивився мене поглядом. І хоча я, як людина, що володіє пером, раніше б вскипіла від подібного виразу, але зараз усе було саме так. Серце радісно тріпнулося. Це постукала надія. Надія на те, що все ще буде добре!