Як ти могла? Ми ж подруги! Цю фразу я повторила разів тридцять.

На душі було скрутно. Я вже, мабуть, тридцятий раз повторила: – Як ти могла? Ми ж подруги! – Не могла це усвідомити, немов папуга повторювала ці слова. Я щойно вийшла з лікарні, а тут таке… Подруга забирає чоловіка, і сама мені про це повідомляє. Якби я мала ті ж сили, що до хвороби, я б, напевно, вчепилася в волосся Оксані й вирвала усе, але я була виснажена. Лише почала оговтуватися після лікування, і ось вам сюрприз. Чому мені така доля?

– Олено, заспокойся, може, краще валер’янки накапаю?

Але я хотіла не валер’янки, а поговорити з чоловіком, глянути йому в очі. Та він уже переїхав до Оксани з речами. Навіть не наважився поговорити зі мною.

– Пробач, Олено! Ніхто цього не хотів. Ти думаєш, я не розумію, яка я погана? Але і ти поведена! Хто довіряє незаміжній подрузі дбати про все, поки ти у лікарні?

Я довіряла. Дурна, звісно. Ми з першого класу не розлий вода, вона була свідком на моєму весіллі з Андрієм. Вірила Оксані повністю. А тепер ця “дорога” подруга зіпсувала моє життя.

– Не думай, що ми тебе кинемо… – лепетала вона.

Я встала, тримаючись за стіл.

– Геть звідси! І ключі залиш. І його ключі також, сподіваюсь, тут?

У мене навіть не було грошей змінити замки. Чи були? Я зовсім розгубилася. Оксана казала, що мені одній не можна, що вона може возити мене до лікаря. Але я зібрала останні сили й виставила її за двері.

Це все. Якось треба жити. Заради чого я терпіла всі ці хворобливі процедури? Щоби вижити. Я думала, що у мене є родина! Хто так робить?

В холодильнику був борщ, салат, пюре, котлети на пару. Піклувалася вона, гадюка. Я з люттю викидала все у смітник. З чистого листа, значить—з чистого. А що ж я їстиму? Перевірила свої рахунки на телефоні – щось надійшло: мабуть, лікарняні. Не помру з голоду.

Дивлячись у дзеркало на свою лису голову, де вже починав відростати короткий їжачок волосся, не дуже хотілося виходити на вулицю. Від перуки я відмовилася – носила хустки і шапки. Надягла легеньку шапочку та вирушила в магазин. Коли виходила, закрутилася голова. Повернулася і присіла на полицю для взуття. Я зможу. Зможу сама, без них!

Спочатку було дуже тяжко. Щоб вистачало на таксі до лікарні та на ліки, довелося дещо продати. Андрій іноді переводив мені якісь гроші, але я відправляла їх назад. Не хотіла нічого брати від нього. Бачити Андрія і говорити з ним я також не хотіла. Але лежачи на боці і дивлячись на порожню подушку на другій половині ліжка, я відчувала болючу тугу. Не за чоловіком, а за минулим, яке здавалося таким вдалим тоді. Чоловік, квартира, улюблена робота – я була вчителем у школі, викладала українську мову та літературу, дуже любила своїх учнів. Але коли Андрій пішов до Оксани, я відчула дивну відчуженість від людей. Не хотіла бути серед них. Страх людського суспільства. Я зрозуміла, що більше не хочу в школу. Не хочу бачити ні дітей, ні колег. І це усвідомлення робило мене ще сумнішою. Я плакала ночами в подушку. А вдень намагалася жити.

– У вас ремісія – сказала лікарка зі співчуттям.

Мабуть, тому що я ходила до поліклініки сама. Без підтримки, без чоловіка.

– У вас ремісія, і вам раджу повернутись до звичного життя.

«У мене більше немає звичного життя!» — хотілося мені крикнути. Але до незвичного я тільки навчалася жити.

Того ж дня зателефонувала директорка:

– Олено Василівно, як ви себе почуваєте?

– Краще, дякую!

– Коли плануєте вийти на роботу?

– Ірино Степанівно, мене не тягне показуватись перед учнями з лисою головою, – різко сказала я.

Насправді лікарняний закрили, і вийти на роботу потрібно було. Але як не хотілося! Я сама себе не впізнавала. Поговоривши з Іриною, я оцінила, скільки ще є речей на продаж. Золото, брендові речі та сумки. Все купував і дарував Андрій, але не повертати ж йому це? І навряд чи я вже захочу це носити. Але ще більше нестерпною була думка, що мої речі носитиме Оксана.

Виявилось, що можна рік скромно жити без роботи. І я звільнилася. А потім замкнулася в квартирі й почала писати книгу. Сюжет я заснувала на своїй історії. Тяжка хвороба, чоловік-підлий, подруга-зрадниця. Ніхто з цих двох так і не з’явився. Не дзвонили, не писали, і я була тільки рада цьому.

Допрацювавши книгу, виправивши помилки, я відчула, що, поділившись емоціями на папері, готова зустрітися з людьми. Дістала університетські знайомства й знайшла однокурсника, який працював у видавництві. Домовилися зустрітися ввечері в кафе – але не казала причину по телефону.

– Йохануться! Олено, ти виглядаєш приголомшливо! Схудла, і стрижка тобі йде.

Я усміхнулася. Знав би ти, друже, якою ціною це діставалося!

Поклала пакет із рукописом на сусідній стілець і усміхнулася старому приятелю.

– Ти теж чудово виглядаєш, Петре. Як життя?

– Б’є ключем. По голові здебільшого.

Ми довго згадували університетські роки, сміялися, випили, мабуть, літра два кави. Я б раділа ще чогось міцнішого для хоробрості, але Петру рано вранці на роботу.

– Ладно, вистачить про це. Що тобі від мене треба? – запитав він раптом серйозно.

– Чому думаєш, що мені щось потрібно?

– Ми не бачилися з випуску, а тут ти дзвониш. Що потрібно? Гроші? Роботу знайти? Лікаря?

– Якого лікаря?

– Та годі тобі, Олено, ти явно не дуже здорова.

– Оце я здивувалася! Ти ж казав, що мені йде стрижка!

– І йде, але… Я пам’ятаю твоє шикарне волосся. І схудла ти занадто. Онкологія?

– Ремісія.

– Здорово! Радий за тебе. Що ж тоді? Гроші?

Я витягла з пакета кілька листів і поклала перед ним. Його обличчям промайнула туга, розчарування, і здалося, що Петро на мить захоче піти. Стало страшно.

– Просто поглянь! – попросила я.

Він подивився. Потім на мене. Переглянув кілька сторінок, пролистав до середини, там щось ще побачив, прочитав фінал.

– Є ще? – коротко спитав Петро.

– Поки що ні.

– Треба, щоб було. Зараз не люблять випускати одну книгу. Неперспективно. Потрібна серія.

Ми почали обговорювати деталі, і мене захопило щасливе відчуття нереальності. Невже це зі мною?

Книга вийшла. Виявилося, видавництво належить його батькові. Я вся в серії писала. Але презентація – на ту першу книгу. Настояща презентація з автограф-сесією. Знову чудово, невже це все зі мною? А ще вбралася, мов королева. Хотіла справити враження на Петра, він мені подобався, але була не певна, чи взаємно.

– Підпиши.

– Кому? – автоматично запитала, відкриваючи книгу.

Здивувалася трохи. Знайомий голос, чоловік книгу просить – мабуть, дружині. Що звернувся на «ти». Підняла очі. Андрій, власною персоною.

– Колишньому, прототипу головного героя.

Я, немов дурне, застигла з ручкою над книгою.

– Не здається, що я у тебе вийшов занадто… козлом? – продовжував Андрій, а на мене почав наповзати туман. Зв’язував по руках і ногах. Як того дня, коли я дізналася, яким він козлом виявився!

– Постав свій підпис, дорога. – хтось посунув стілець і сів поруч. – І відпусти людину, ще багато бажаючих на автограф.

Петро поклав руку мені на коліно. Стиснув, я прийшла в себе. Усміхнулася, поставила підпис, і віддала книгу Андрію з усмішкою.

– Дякую. Наступний, будь ласка!

Андрій аж мимоволі скреготнув зубами. Але відійшов. І я тут же про нього забула.

– Чому так багато людей? Звідки вони всі? – прошепотіла я до Петра.

– Ну, так це гарна реклама. Давай, пришвидшуйся. Не постійно ж тут сидіти. Підемо, відсвяткуємо.

– А куди?

– А хочеш – туди і підемо.

І він ласкаво подивився на мене. І хоча раніше я, як письменниця, обурилася б від подібного виразу, але зараз все було саме так. Серце затрепетало від щастя. Це надія – на те, що все буде добре!