Її минуле

Його колишня
«Дякую тобі, Вовчику! Не знаю, що б я без тебе робила», — блимнуло сповіщення на екрані смартфона.

Телефон чоловіка завибрирував у її руці. Ганна мимоволі глянула на дисплей. Відправником була якась Марічка. Кінець повідомлення прикрашав смайлик у вигляді серця.

Ганна розплющила очі. Марічка? Вовчику? Вона б подумала, що це далека родичка чи колега, якби не одне «але»: у чоловіка немає жодної Марічки серед знайомих. Чи може, все-таки є?
Вона різко підняла погляд. Треба спершу з’ясувати, а потім робити висновки. Але серце стиснув холодок ревнощів.

— Хто така Марічка? — Ганна з усіх сил намагалася, щоб голос не задрижав.

Олексій, який у той момент спокійно пив каву, навіть не зрозумів, про що йдеться.

— Що?
— Марічка, — проговорила Ганна, показуючи йому телефон. — Хто це?

Чоловік глянув на екран, у його очах пробігло напруження. Він швидко відвернувся й знизав плечима.

— А… Це Марина.

Ганна завмерла.

— Яка ще Марина?
— Ну… Моя колишня. Між нами вже нічого немає.

Вона поволі поклала його телефон на стіл і схрестила руки на грудях.

— Колишня дружина називає тебе «Вовчиком» і дякує за щось із сердечком? Ти серйозно?

Олексій знову знизав плечима, наче це й варто було обговорювати.

— Ну так. Я їй трохи допоміг. Позичив грошей.

Ганну накрила хвиля злості.

— Ти віддав гроші своїй колишній?!
— Ну так, а що тут такого?
— Що такого?! — передражнила вона. — Серйозно? Ти вважаєш це нормальним? Брати гроші з нашого спільного бюджету й перекидати їх якимось Маринам?

Він нарешті подивився їй у вічі.

— Ганно, ти зараз з мухи робиш слона. Ми з нею не вороги, я її знаю сто років. Чому я не можу їй допомогти?

Вона засміялася, але в тому сміху не було радості.

— Ти одружений, Олексію. Одружений! На мені. А допомагаєш тій, з ким був до мене.

Він роздратовано зітхнув, наче розмовляв із малою дитиною й намагався пояснити очевидне.

— Ну ми ж не розійшлися як вороги. Вона мені не чужа.
— А я тобі чужа?

Олексій мовчав. Ганна похитала головою й гірко зітхнула.

— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваше миле спілкування.

Він знову відвів погляд.

— Завжди спілкувалися. Ще до тебе. Просто раніше не афішував. Не хотів тебе нервувати.

Ганна відчула, як усередині похололо.

— Тобто ти два роки це приховував?
— Та не приховував! Просто не бачив сенсу говорити. Я ж тобі не зраджую. Тобі немає чого хвилюватися.

Вона повільно видихнула, намагаючись не закричати від злості.

— І часто ти їй допомагаєш?
— Ну, буває. Дрібниці зазвичай. То шафу зібрати, то комп’ютер налаштувати.
— Тобто ти, мій чоловік, бігаєш допомагати іншій жінці, наче якийсь домашній майстер?
— Та що ти розводиш?! — раптом спалахнув він. — Допоміг, позичив! Це що, злочин?! Я б і тобі допоміг!

Ганна подивилася на нього з холодною рішучістю.

— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, значить, у нас з тобою різні погляди на сім’ю.

Вона розвернулася й вийшла з кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.

Ганна не пам’ятала, як минув той день. Почуття розривали її на частини. Злість, образа, безпомічність. Вона намагалася спокійно все обдумати, але в голові крутився лише одне запитання: «Як я могла цього не помітити?»

Олексій не виглядав винним. Тепер він не приховував, що підтримує зв’язок із Марічкою, але поводився так, наче це дрібниця.

За наступні кілька тижнів картина остаточно склалася. Тепер, коли Ганна знала, що шукати, все стало очевидним. Її чоловік раніше регулярно затримувався на роботі раз у кілька днів. Раз у кілька днів у його колишньої раптом виникали проблеми, які терміново треба було вирішити.

— Я ввечері заїду до Марічки, — буденно заявив Олексій під час вечері. — У неї пралька тече.

Ганна поклала виделку й примружила очі.

— А що, інших майстрів у місті немає?
— Та годі тобі, що мені, важко допомогти?
— Тобі — не важко. А мені важко це терпіти.
— Ну почалося! Ти знову за своє?
— Звичайно, знову, — холодно відповіла Ганна. — Тому що твоя колишня надто часто «випадково» опиняється в біді. Ще добре, що у вас немає спільних дітей.

Олексій глянув на неї з легким роздратуванням, але продовжив їсти.

— А якби на її місці був хтось інший? Сусідка чи моя мати. Теж заборонила б допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе через день.
— Ганно, — Олексій втомлено відклав виделку. — Чесно слово, ти поводишся так, наче я тобі зраджую.
— Я не знаю, чи зраджуєш ти мені, чи ні, але твоя поведінка дуГанна зрозуміла, що двері їхнього шлюбу вже зачинилися назавжди, коли Олексій навіть не спробував їх відкрити.