Ілюзія правди

**Щоденник**

Долі у людей різні. Одним щастить знайти свою єдину любов змалку та прожити з нею все життя. А інші зустрічають її лише після зрад, розлучень, коли вже не вірять у щастя.

Ярослав був із тих других. Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився ще в університеті. Гарненька, скромна Оксана приїхала з маленького містечка. Вона сподобалася Ярику з першого погляду, хоча сам він був звичайним хлопцем, нічим не вирізнявся. Оксана довго не відповідала йому взаємністю.

Але на останньому курсі, коли багато студентів вже знайшли свою пару, а деякі навіть встигли обзавестись дітьми, Оксана раптом звернула на нього увагу. Він був у дев’ятому небі від щастя і, звичайно, незабаром зробив їй пропозицію. На його радість, вона погодилася.

Мати Ярослава зрозуміла, що дівчина не хоче повертатися у глушину. Шлюб із сином давав їй прописку у великому обласному центрі, велику квартиру в центрі міста та перспективну роботу. Але, бачачи, як син закоханий, вирішила не руйнувати його ілюзій.

Весілля відбулося одразу після випуску. У заміському ресторані зібралась купа народу, переважно студенти. Тільки батьки нареченої не приїхали.

Оксана пояснила, що батько тяжко хворий, прикутий до ліжка, а мати не може його покинути. На подальші запитання вона відповідала неохоче, а в очах стояли сльози. Батьки Ярослава вирішили не допитувати її — і так важко. Від допомоги дівчина теж відмовлялася.

«Куди тільки мама батька не возила. Ніхто не зміг допомогти», — при цих словах очі Оксани похмуріли.

Родичі Ярослава намагалися замінити їй батьків. Жили дружно. Оксана незабаром завагітніла. На роботу не влаштовувалась — грошей вистачало, а скоро буде декрет. Через дев’ять місяців народився хлопчик. Батьки наполЙого назвали Богданом на честь діда Оксани, але ніхто з її родини так і не приїхав подивитися на онука.