Іскри справедливості у спокійному домі

Іскри помсти в тихому домі

Вечір спускався на маленьке містечко Калинівку, обгортаючи вулиці м’якою сутінковою завісою. Тарас повернувся додому з роботи, втомлений, але задоволений. У передпокої його зустріла дружина, Олеся, з теплою усмішкою й ароматом свіжосмажених котлет.

— Привіт, будеш вечеряти? Я котлетки спекла, — промовила вона, поправляючи фартух.

— Звісно, буду, — відповів Тарас, знімаючи черевики. Він дістав із кишені зв’язку ключів і недбало поклав їх на тумбочку.

Олеся помітила незнайомі ключі й, примруживши очі, запитала:

— А це що за ключі?

— Мама поїхала в санаторій на три тижні, — пояснив Тарас, потираючи шию. — Попросила придивитися до її квартири, залишила ключі.

Раптом очі Олесі спалахнули жартівливим, майже зловісним вогником. Вона плеснула в долоні й скрикнула:

— Нарешті! Я це зроблю!

Тарас завмер, не розуміючи, що відбувається. Його дружина, зазвичай спокійна і стримана, виглядала так, ніби задумала щось грандіозне.

— Ти про що? Що зробиш? — запитав він, дивлячись на неї з дедалі більшою тривогою.

Олеся лише загадково посміхнулася, але в її погляді читалася рішучість, від якої в Тараса по спині пробіг мурашок.

Кілька тижнів тому їхнє життя перевернулося догори дригом. Повернувшись додому після тижневого відпочинку у батьків Олесі, вони виявили свою квартиру невпізнанною. Шпалери в коридорі, які вони з такою любов’ю вибирали, були замінені на яскраво-рожеві з квітковим візерунком, ніби з дитячої кімнати. Меблі у вітальні та спальні стояли не на своїх місцях: шафа опинилася посеред кімнати, а ліжко в спальні було розвернуте до вікна, руйнуючи весь звичний затишок.

— Що це таке? — Олеся, приголомшена, упустила сумку на підлогу, ледве переступивши поріг.

Тарас визирнув із-за її спини, намагаючись усвідомити побачене. Його серце стиснулося від жаху.

— Хто це зробив? — Олеся ледве дихала від люті, її руки тремтіли. — Це ж не наш дім!

— Заспокойся, — Тарас поклав руки їй на плечі, намагаючись говорити рівно. — Давай розберемося.

Але чим далі вони оглядали квартиру, тим сильніше росло їхнє обурення. У вітальні диван опинився біля вікна, а телевізор переїхав у кут. У спальні комод притулився до стіни, де раніше висіло дзеркало. Це був хаос, і винуватець був очевидний — мати Тараса, Ганна Іванівна.

Місяць тому Ганна Іванівна з’явилася в їхню квартиру з «ревізією». З порогу вона почала критикувати все: від кольору шпалер до розстановки меблів.

— Якісь у вас шпалери бліді, ніби в будинку пристарілих! — заявила вона, неодобрительно похитуючи головою. — Треба щось яскравіше, щоб очі тішилися!

— Нам усе подобається, — стримано відповіла Олеся, намагаючись не показати роздратування.

— Ні, так не годиться! Від таких кольорів настрій псується, не дивно, що ти завжди нервова, — продовжувала свекруха, не слухаючи заперечень. — І меблі у вас стоять неправильно. Шафа має бути в кутку, а не посеред вітальні! А ліжко в спальні взагалі не на місці.

Олеся хотіла заперечити, але погляд Тараса зупинив її. Він знав: сперечатися з матір’ю марно. Ганна Іванівна могла годинами бурчати, розповідаючи, як «правильно» облаштувати їхнє життя. Нарешті вона пішла, залишивши після себе важку атмосферу. Тарас і Олеся, закривши двері, полегшено зітхнули, сподіваючись, що на цьому все й закінчиться.

Але невдовзі їм довелося поїхати на ювілей матері Олесі. Їхній кіт, Рыжик, не міг залишитися один, і Тарас запропонував попросити Ганну Іванівну придивитися до нього. Олеся була категорично проти:

— Ти хочеш дати їй ключі? Вона ж знову почне там хозяйничати!

Але вибору не було — залишити кота було ні з ким. Скрепляючи серце, Олеся погодилася, але суворо проінструктувала свекруху: чим годувати Рыжика, як часто міняти воду, де лежать іграшки. Щодня вона дзвонила, перевіряючи, чи все гаразд. Ганна Іванівна відповідала коротко: «Усе нормально», — і швидко прощалася. Це мало б насторожити, але Олеся відмахнулася від поганих передчуттів.

Повернувшись додому, вони зрозуміли, що свекруха не просто доглядала за котом. Вона влаштувала в їхній квартирі справжній переворот.

— Що нам тепер робити? — втомлено запитала Олеся, оглядаючи чужі шпалери й переставлені меблі.

— Меблі повернемо на місце, шпалери переклеїмо, — зітхнув Тарас. — Доведеться витратити час і гроші. Можу зараз подзвонити мамі й висказати все.

Олеся витерла сльози й задумалася. Раптом її обличчя осяяла хитра усмішка.

— Не треба, — сказала вона, і в її голосі прозвучала щира рішучість. — Я приЧерез місяць, коли Ганна Іванівна запросила їх на чай, Олеся з тріумфом помітила, що всі зміни в квартирі свекрухи були повернуті назад — і більше вона ніколи не наважувалася втручатися в їхній дім.