Історія про кохання квартиронаймача та сина власниці.

Вікторія проживала в квартирі у тітки Ганни. Вона приглянулася єдиному синові власниці квартири — Тарасу. Не можу сказати, що Вікторія була в захваті від нього, але самотньо існувати в чужому селі було складно, а тітка Ганна ставилася до неї дуже добре. В цілому вона могла б стати гарною свекрухою, тому наполегливість і настирливість Тараса взяли гору.

Вікторія — досвідчена педагогиня, котра вже 13 років працює вчителькою у школі. Кожен день приносив їй чимало викликів. Вікторія Іванівна була вчителем, котрого всі діти та колеги глибоко поважали за її доброту, чесність і величезну мудрість, що допомагала їй залагоджувати багато складних питань.

Після занять у школі жінка поспішала на автобус, що прямував у місто. Вона квапилася в суд. Чому? Розлучення. Розрив шлюбу з чоловіком, зради якого вона терпіла довгі 12 років.

Як вона познайомилася з цим лиходієм? Так ось: після університету її призначили вчителькою в школу цього села. Вікторія мешкала в квартирі у тітки Ганни. Вона приглянулася єдиному синові власниці квартири — Тарасу. Не можна сказати, що Вікторія була в захваті від нього, але самотньо існувати в чужому селі було складно, а тітка Ганна ставилася до неї дуже добре. В цілому вона могла б стати гарною свекрухою, тому наполегливість і настирливість Тараса взяли гору.

Щойно молоді побралися, матір Тараса виділила їм добрий шматок свого городу, де вони почали будувати свою оселю. Будували довго, десь 9-10 років. Але всі, хто міг, допомагали. Вікторія взяла на себе більше роботи, попрацювала на півтори ставки. Вона була прекрасним учителем математики, отже, почала давати дітям, які бажали цього, платні додаткові уроки. Не завжди ці уроки оплачувалися грошима. Наприклад, Вікторія могла допомогти дитині засвоїти матеріал, а батько дитини допомагав із ремонтом: штукатурив стіни, покривав дах або вставляв вікна.

Будинок добудували, заселилися, але щастя їх оминули. Дітей в них не було. Та й любові між ними не було. Звичайної дружньої теплоти теж не існувало. Усі в селі знали, що Тарас не був вірним Вікторії, і всі дивувалися, як вона це все терпить.

Але будь-якому терпінню приходить кінець. Дізнавшись про черговий роман Тараса, вона заявила, що хоче розлучитися. А Тарас… розсміявся їй у вічі, сказавши, що вона нікуди не піде від нього або піде, та залишиться без нічого. Виявилось, що будинок, у який Вікторія вклала чимало грошей, був зареєстрований на тітку Ганну, тому не вважатиметься спільним майном. Тобто Вікторії нічого не дістанеться.

Вікторія звернулася до суду, де їй порекомендували доброго та відомого адвоката, що славився вирішенням подібних складних справ. Взявши візитку, вона одразу поїхала за вказаною адресою, навіть не звернувши увагу на ім’я адвоката.

Приїхавши за адресою, вона побачила табличку на дверях з написом Маліненко Богдан Тарасович. Вона відразу впізнала це ім’я. Це був учень, котрий навчався в школі, де вона працювала. Коли вона тільки почала там працювати. На випускному Богдан зізнався Вікторії у своїх почуттях, але вона готувалася вийти заміж за Тараса, тому відмовила хлопцеві.

Це був перший раз, коли Вікторія побачила сльози у хлопця. Він вважав, що Вікторія ніколи не буде щасливою з Тарасом. Пізніше Богдан вступив до юридичного інституту, поїхав з села, і про нього Вікторія нічого не чула. В неї не було сумнівів, хто за дверима. Так, він майже не змінився, лише змужнів.

Хоча Богдан і відразу впізнав своє перше кохання, він повідомив, що не може прийняти її, адже має забрати доньку зі школи. Вона вже навчається у другому класі. Проте запропонував їй поїхати разом і обговорити проблему по дорозі.

***

Богдан був радий бачити Вікторію. Він розповів колишній вчительці, що його життя склалося не так успішно. Він одружився на одногрупниці, але коли прийшов час народитися їхній доньці, дружина не витримала пологів. Її серце зупинилося, залишивши йому донечку. Тепер Богдан виховує дочку сам.

Під час розмови він запропонував Вікторії стати нянею для його дочки, допомагати з хатніми справами, підтримувати у навчанні і дбати про неї. Запропонував відповідну оплату, і Вікторія без зволікань погодилася.

Протягом наступних місяців Вікторія чудово справлялася зі своєю роботою. Богдан був упевнений, що за його доньку нема чого хвилюватися. Вікторії це подобалось, адже вона давно хотіла мати дитину, а донечка Богдана стала для неї як рідна – вони швидко знайшли спільну мову.

— Знаєш, Віко, я й досі пам’ятаю про наші часи, — сказав Богдан. — Всі ці роки ти була в моєму серці. Я вірив, що колись наші шляхи перетнуться знову. І тепер ти не можеш сказати, що між нами нічого не може бути, цього разу я не повірю тобі.

— Тепер, Богдане, я розумію, що можливо все…

Через півтора року у Богдана та Вікторії з’явилася спільна дитина — ще одна прекрасна донечка. Вікторія нарешті стала матір’ю, навіть у свої майже 40 років. Тепер вона на всі сто відсотків переконана, що життя — річ непередбачувана, і все в ньому можливо. Головне — вірити в краще.