Кар’єрний злет

**Підвищення по службі**

Ні для кого не секрет, що підвищення дістаються по-різному. Хтось заробив чесною працею, хтось підсидів начальника, а хтось просто з’їздив з ним у відрядження.

Новина, що замість Петра Єфремовича, який пішов на пенсію, призначили нового директора — та ще й не зі своїх, — вибила всіх із колії. Надії, що наступником стане Олег Вікторович, який уже другий тиждень виконував обов’язки керівника, не справдилися. Кожен переказував чутки, додаючи деталей: це ж молода жінка, гарнюня, бестія, коханка того самого… Ім’я високопоставленого начальника не називали. Як то кажуть, не буди лиха…

О десятій ранку всі зібралися у конференц-залі, щоб познайомитися з новою керівницею. Денис зайшов останнім. Немов за командою всі голови повернулися до нього.

Біля входу стояла жінка з гладко зачесаними назад волоссям. Діловий костюм сидів на ній ідеально, мов друга шкіра. Стройні ноги, високі підбори, яскрава помада й холодний погляд доповнювали образ.

— Ваше ім’я? — У тиші залу її голос пролунав, наче тріснула струна.

— Даниленко Денис Олегович, — впевнено, але стримано відповів він і ледве схилив голову. Здавалося, ось-ось вклониться. Та ні, обійшлося.

— Ви запізнилися, Денис Олегович. А я якраз казала, що запізнення неприйнятні. Перший раз пробачаю. Сідайте. — Від її тону в багатьох у залі занились зуби.

Денис присіпортувався біля друга й колеги Ігоря.

— Ну що, лютий звір? — пошепки запитав він.

— Ще й як! — відповів той. — Не жінка, а робот, і з нас таких же роботів хоче зробити.

Усі по черзі представлялись, коротко розповідали про свої обов’язки. По коментарям і питанням нової керівниці стало зрозуміло — вона добре орієнтується у справі. Коли черга дійшла до Дениса, раптом подякувала всім і відпустила.

— Оце так, — усміхнувся Ігор. — Не заздрю тобі.

— Та годі, пішли працювати, поки не звільнили, — махнув рукою Денис.

Виходячи, усі обговорювали, яких змін чекати.

Два тижні всі приходили вчасно, каву пили лише на обід, курили швидко і без задоволення. Але, як відомо, від звичок, які складалися роками, за 14 днів не позбутися. Незабаром все повернулося на колії: запізнення, перекури, кава кожні п’ять хвилин. Але без фанатизму.

Наприкінці третього тижня секретарка підійшла до Дениса й повідомила, що Ганна Ярославівна кличе до себе.

— Присядьте. — Вона показала на крісло. — Мені подобається, як ви працюєте. Чітко, без зайвої метушні. Чому досі рядовий співробітник? З попередником були непорозуміння?

— Ні. — Денис не розумів, до чого вона веде.

— Керівниця вашого відділу через рік йде на пенсію. Думаю, час готувати їй заміну. — Вона вдивлялася в нього. Він витримав її погляд.

— Ви впораєтесь не гірше за неї, — продовжила вона, крутячи олівець у тонких пальцях. — У п’ятницю у Києві виставка нового обладнання. Ви поїдете, оглянете, зробите висновки. Чекатиму вашого звіту. Відряджені та квитки отримаєте в бухгалтерії.

— Але ж п’ятниця вже завтра, — Денис виглядав збентеженим.

— Я знаю. Повернетесь у неділю. Є заперечення?

Він знизав плечима. Не скажеш же їй, що обіцяв синові вирушити на атракціони. Юрко чекав цього два тижні. Що дружина, швидше за все, не повірить у цю виставку…

***

— Тату, ти ж обіцяв! — Юрко наставив губу.

— Думаєш, мені хочеться їхати? Але робота є робота. Обов’язково підемо наступного разу. А зараз привезу тобі… Що, до речі, тобі привезти?

— Трансформера! — промовив хлопчик уже веселіше.

— Домовились. — Денис погладив сина по голівці.

— Та нема інших, кого відправити? Дивне відрядження. У вихідні. — Тетяна акуратно складала його сорочки у валізу.

— Щоб більше людей змогли відвідати виставку без шкоди для роботи. Нова керівниця запитала, чому я досі рядовий. Може, після поїздки запропонує підвищення, — додав він не без гордості.

— Вже давно час. А вона гарна? — раптом спитала Тетяна.

Байдужий тон дружини його не обдурив — за ним ховалася ревнощі.

— Хто? — він удав, що не зрозумів.

— Твоя нова начальниця. — Вона різко закрила валізу.

— Гарна й холодна, як крига. Багато хто називає її роботом, — відповів Денис, але подумав, що поїздка справді виглядає підозріло: зубна щітка, сорочки, гоління…

У салоні літака пасажири розміщували речі на полицях. Денис відвернувся до ілюмінатора. У голові мимоволі звучали слова пісні — літаки справді схожі на дрімаючих птахів.

Він розслабився. Чому б і ні? Непогано махнути до Києва замість сірої роботи. Та ще й самому. «Лови момент і насолоджуйся свободою», — сказав собі Денис і заплющив очі.

— Вітаю, Денис ОлеговиДенис глибоко зітхнув, усміхнувся синові через вікно машини, де сиділи Тетяна та Юрко, і зрозумів, що втратив роботу — але зберігав те, що було справді важливим.