Хіба ж я не заслуговую? – здивовано запитав він.

Віктор розгублено запитав:

– То я, виходить, негідний?

– Так, ти – негідний! — спокійно підтвердила дружина.

Ця розмова відбулася за вечерею. Ірина заявила, що полюбила іншого і хоче розлучитися. Це прозвучало як грім серед ясного неба: адже вчора вони всі разом були в аквапарку і нічого не віщувало біди! Невже так раптово і закохалася?

Виявилося, що не раптово. А вже досить давно.

– В сенсі – давно? – приголомшено запитав Вітя. – Ти що, весь цей час працювала на два фронти?

Дружина ухильно відвела погляд і промовчала: виходило, що так!

Так іноді трапляється: вона просто не хотіла раніше руйнувати сім’ю!

Але тепер вона остаточно вирішила і хоче піти до того, хто її сильно кохає.

– А як же Оленка?

– А що Оленка?

– Ну, кому потрібна чужа дитина? Ти ж, мабуть, збираєшся забрати її з собою?

– Тут все добре! – ухильно відповіла Ірина.

І він вловив у її голосі якісь незвичні нотки. Чи здалося?

А дружина продовжила:

– Так, тут не буде ніяких проблем! Він – чудова людина і буде для мене гідним чоловіком!

– А я, виходить, негідний? – знову запитав Віктор.

– Так, ти – негідний! – спокійно сказала Ірина.

– І що ж тобою рухало, коли вирішила, що я – негідний?

– Просто порівняла тебе з іншим!

– З цього потрібно було починати! Тобто, у тебе є хтось, з ким ти мене порівнюєш, я правильно зрозумів?

– Так, правильно!

Все це було природно: у дружини з’явився інший, Ірина була дуже привабливою. І схоже, вона закохалася. Ну що ж, любов така штука! Іноді спалахує, і не загасити!

І вихід із цієї ситуації був лише один: розлучатися! Не сперечатися ж з дружиною, доводячи їй, що він, все-таки, гідний! Мовляв, зачекай, дорога, не поспішай, як у відомій пісні! Ну не зовні я прекрасний – визнаю! Але душею-то гарний напевно!

Подивись на мене уважніше: може, я не таке вже нікчемне створіння! Якось же ми жили ці шість років: їхній дочці Олені нещодавно виповнилося чотири. І непогано жили: адже тебе все влаштовувало!

Але оскільки він, Віктор, визнаний нею тим, ким визнаний, нехай іде до того, хто кращий, успішніший, гарніший, багатший і гідніший: потрібне підкреслити.

А він нав’язуватися не планує. І вчинить як справжній чоловік: дасть згоду на розлучення, буде платити аліменти та бачитися із дочкою.

Але тут виникла невелика заковика – його мила Ірочка раптом висунула йому претензію: залишити їм з Оленкою спільно нажите житло.

– Це ще чому? – здивувався Віктор.

– Як чому? Та тому що я не збираюся ділити таке хороше житло!

Квартира, дійсно, була чудовою, зручною і розташованою в населеному районі: все – в кроковій доступності. І не посперечаєшся!

– А ти хочеш загнати нас в глухомань: адже Оленка лише звикла до дитсадка!

Це знову було правдою.

– Добре, але куди ж мені діватися?

– А ти поки поживи на орендованій, потім щось собі купиш! І врахуй: якщо не погодишся, я забороню тобі бачитися з дочкою!

Це було нахабством, шантажем і суперечило моральному вигляду, в загальному-то, пристойної Ірки.

В принципі, робити це вона не мала права. І все можна було оскаржити. Але вже в судовому порядку.

А це було не лише принизливо, а й енерговитратно: скільки зусиль і часу знадобиться на візити в наш найгуманніший суд у світі!

А про нерви й годі казати.

Не інакше, як новий коханий її накрутив! От … : треба б йому начистити фізіономію. І заодно подивитися в його безсоромні оченята.

Адже що замислив, добрі люди: віджати житло і перебратися сюди жити! І це – на вашу думку – гідно? Я благаю! Чи ти, Ірочка, вдарилась головою?

Так, дружина сказала, що жити вони збираються в цій квартирі. А його дві квартири будуть здавати: він же – заможний, а не бідняк, як деякі, Вітю…

І Віктор, навіть не розмірковуючи, вирішив не сперечатися і залишити квартиру цій не відомій йому особі та дружині: коротше, подавіться!

Тим більше, що дівчинку тато дуже любив і стосунки після розлучення з нею розривати не збирався.

І не винна дитина в тому, що у матері на обрії з’явилася скоростигла любов.

Крім усього згаданого, житло було куплено в іпотеку. Погашувати яку погодився майбутній другий чоловік: він-то не стане скаржитися з приводу кожного платежу, як ти!

«От і чудово! – подумав Віктор. – Хоч якусь користь з усього цього розгардіяшу!»

А він поки поживе на орендованій, а там буде видно.

Головне, не варто поспішати! Раптом Ірина схаменеться і вирішить повернутися: хто їх розбере, цих жінок?

Як там кажуть на Сході: поспішай повільно!

І питання було вирішене: Віктор наступного дня пішов з родини.

І першим подав на розлучення, не бажаючи заважати чужому щастю.

Але подивитися на суперника, який завоював серце його дружини, чоловікові дуже хотілося.

А зробити це не виходило: під час усіх візитів батька на вихідних щасливого суперника вдома не було.

Чи він був, але ховався. Але чому, цікаво?

Вийшов би, похизувався, що чи: адже це його обрала гарна Ірина! Чому б не порадіти чужому фіаско і не подивитися на нещасного відторгнутого чоловіка?

А потім Оленка сказала, що мама перед його приходом завжди відправляє нового тата гуляти: інтрига, як фурункул, розрослася до величезних розмірів!

Навіщо? Все ж повинно бути зовсім інакше: Ірина, навпаки, повинна була похвалитися вдалим і гідним придбанням, а не ховати його.

Отже, тут було щось не те! Але що?

І тоді Віктор хитрував: прийшов на півгодини раніше – він завжди забирав дочку в одинадцять – і затаївся в будиночку на дитячому майданчику.

Побачене вразило: зі під’їзду вийшов його шкільний друг Борис! Так, саме він виявився обранцем Ірини і новим татом Оленки.

Ось він, зрадник – поп Гапон! А ще кращий друг, називається: от і вір після цього людям!

Цілком ошелешений побаченим Віктор продовжував сидіти в будиночку. Хоч вже пора було підніматися в квартиру: пазл почав складатися. Причому, абсолютно, не так.

Пригадалося, що друг часто розповідав, що його дочку росте інша людина. Це траплялося, коли вони разом випивали: тоді у чоловіка розв’язувався язик.

В інший час він про це не розповсюджувався. І дану тему не підіймав.

Невже, Оленка – дочка Бориса? Це припущення не було позбавлене підстав. Виходило, що так.

І виходило, що друг з Іриною вже разом близько п’яти років: цей висновок Віктор зробив після нескладних арифметичних підрахунків.

Тобто, майже відразу після весілля його почали обманювати. Це як же таке може бути?

І хто? Його кохана, єдина жінка і той, кого він вважав кращим другом! Це виявилося подвійним зрадництвом.

«Ну що, тепер тримайтеся, друзі! – подумав ошуканий чоловік».

Ні, не варто думати, що він не пішов гуляти з Оленкою: дитина ж ні в чому не винна!

І навіть ні слова не сказав Ірині! Та й навіщо? Все було зрозуміло і без слів.

«Але відплати Віктор прийме, вирішив він, для себе». Бо спускати все на гальмах не хоче і не буде».

І навіщо? І як ви собі це уявляєте? Йому насолодили, образно кажучи, на голову, а він обсушиться, зробить книксен і подякує: дякую, добрі люди?

Ні, дорогі мої і дуже достойні люди! За все потрібно платити!

Для початку чоловік зробив тест ДНК. Виявилася, що друг не збрехав щодо дівчинки: це, дійсно, була дочка Бориса, до якої Віктор не мав ніякого відношення.

Тому, фіг тобі, мама Іра, а не аліменти.

Потім чоловік подав позов про розподіл спільно набутого майна: будете знати, як робити чиновництва та брехати протягом тривалого часу!

– Так, я обіцяв не ділити житло, визнаю! – відповів він на претензії дружини щодо порушення даного їй чесного слова. – Але ти ж теж давала на весіллі мені слово про любов і вірність!

Яке ти, дорога Іра, порушила! Тому і я порушу дане тобі слово: і у нас буде один – один.

Коротше, ти перша почала. А хто придумав, той і водить, Ірочка!

І далі, «солодка парочка», живіть, як хочете! Я в вашій “харчовій ланцюга” не маю наміру брати жодної участі!

Ірина намагалася закликати до совісті і натякала на його внутрішню благородність: ти ж не зможеш з нами так вчинити!

На що одержала відповідь:

– Чому не можу? Дуже навіть можу! Ти ж сказала, що я негідний? Ось я і поводитимуся негідно – хоча б виправдаю твої слова! Що не так?

Після цього дружина замовкла. А Бориса, що був присутній при всьому цьому «з’ясуванні», не промовив жодного слова…

Одружився, після розлучення та продажу квартири, свою частку Віктор переїхав до іншого міста поблизу: цього вистачило з лишком на покупку хорошої однушки.

Що купили Борис з Іриною, його не цікавило.

Все складалося непогано: дах над головою був, а працювати сьогодні можна було віддалено.

Але там, після п’яти місяців проживання, Віктор раптом зрозумів, що дуже нудьгує за маленькою Оленкою, раптом ставши йому чужою.

Як так – Оленка і чужа? А як щодо всіх цих чотирьох років? Безсонні ночі, коли режуться зубки та спільні прогулянки?

Адже не тією є матір, яка народила. І це може бути легко трансформовано на батька.

Так, Віктора стало тягнути до своєї маленької дочки, яка нічого не розуміла в хитросплетінню їх стосунків і по-старому вважала його своїм татом.

І тоді чоловік подзвонив колишній свекрусі. І від неї дізнався, що Ірина з Борисом вже розбіглися: справа навіть не дійшла до реєстрації стосунків!

Кавалер, стукнувши копитами, убув у свої апартаменти, а колишня дружина жила одна у купленій після розлучення однушці.

А Оленку відправили до бабусі…

– Вони, чомусь, не змогли жити разом! – розповіла свекруха. І просительно промовила: – А ви б помирилися, Вітенька! Ну, заплуталася дівчинка! Але тепер-то все можна виправити!

У неї з зятем завжди були хороші стосунки.

– А навіщо, Зоя Семенівно? – розумно запитав Вітя. – Після всього – миритись?

Ні, помиритися, звісно, можна було: хоча б, наради дитини.

Якби були якісь почуття: нехай, з одного боку.

Але Ірина його вже давно розлюбила. Та й він більше нічого не відчував до цієї красивої жінки, яка так легко визнала його негідним.

Отже, так тому й бути.

І що вийшло в сухому залишку? Зруйнувалася сім’я, яка вважалася міцною. І кілька людей, в результаті всіх пертурбацій, залишилися нещасними.

А ще була втрачена хороша квартира. І це теж було суттєвим. Не рахуючи витрачених зусиль, нервів та грошей.

Ну що – ти тепер задоволена, Ірочка?

Ймовірно, колишня дружина була невдоволена. Але хто ж із дам зізнається, що скоїв велику дурість?

А Віктор почав висилати гроші колишній свекрусі на Оленку і регулярно спілкуватися з дівчинкою телефоном.

І, при першій можливості, відвідувати дочку. А на канікули забирати її до себе: він поки жив сам.

Адже правильно кажуть: чужих дітей не буває.

А що буде потім – покаже час. Адже недарма ж кажуть: поспішай повільно…