«Хто доглядає за малечею і як вони дістали сир, що я берегла для мами?» — обурилася сестра.

«Де ти була, коли малашня тягала сир? Я ж його для мами берегла!» — випалила сестра.

У нашій родині завжди особливо раділи хлопчикам. Ми живемо в Україні, і чомусь дівчаток тут сприймали з легким упередженням. Так мене виховували батьки. У мене є молодші брат і сестра, і я помічала, як по-різному до нас ставилися родичі.

Коли народилася моя сестра Соломія, тато був глибоко розчарований. Попри те, що на УЗІ казали, що буде дівчинка, він до останнього сподівався на помилку лікарів і переконався в іншому лише в пологовому. Але коли мама завагітніла братом, тато просто засяяв! Родичі вітали їх із вдячною теплотою, усі були в захваті.

«Дівчина? Вийде заміж і полетить з гнізда. А син — продовжувач роду!» — твердив тато.

Різниця у вихованні була очевидною. Після народження брата йому не доручали домашніх справ, не лаяли за погані оцінки або витівки. Не можна сказати, що до мене і Соломії ставилися погано, але ми відчували цю різницю. Брата буквально носив� на руках.

Це змусило мене повірити, що всі батьки мріють про синів. З таким переконанням я вийшла заміж. Ми з чоловіком жили душа в душу, довіряли одне одному. Коли він сказав, що мріє про сина, я не здивувалась — це здавалося природнім. Дізнавшись про вагітність, я теж сподівалася на хлопчика. Але лікар на УЗІ з усмішкою повідомив, що у нас буде дівчинка. Все всередині перевернулося. Як сказати чоловікові? Я боялася, що він влаштує скандал, збереже речі й піде.

Не розумію, чому я так думала — адже мої батьки не розійшлися після народження мене й Соломії. Але я засмутилася. Через сильні переживання мене поклали у лікарню з загрозою викидня. Чоловіка не було в місті, але він, дізнавшись, одразу приїхав.

Він ще не знав результатів УЗІ, а я не розуміла, як йому сказати — адже він мріяв про сина. Чоловік не розпитував про стать дитини, турбувався про мене, цікавився здоров’ям, обіцяв привезти щось смачненьке, просив не хвилюватися.

Після його відходу я довго плакала. Прийшла медсестра, щоб заспокоїти мене. Я поділилася з неї своїми страхами. Не знаю, як вона зрозуміла мої ридання, але сказала, що я маю думати про дитину, а не про чоловіка.

«Чоловіків у світі повно. Головне — виносити доньку, їй шкодиває, коли ти нервуєш», — казала вона.

Вранці вона зустріла мого чоловіка й почала його лаяти — думала, що він уже знав про стать дитини й образив мене. Чоловік увійшов у палату здивованим поглядом і спитав, звідки у мене такі дурниці. Я зізналася у всьому. Він подивився на мене, ніби на божевільну, і сказав, що йому все одно, хлопчик чи дівчинка. Попросив не вигадувати.

Я намагалася заспокоїтися, але іноді думала, що він просто не хоче мене засмучувати, а сам переживає. Але коли я народила доньку Мар’янку і побачила його обличчя, його сльози — я зрозуміла, що він щиро щасливий. Тепер ми тому сміємося. Добре, що медсестра допомогла мені розібратися, інакше я б довела себе до нервів ще до пологів.